Зародження і розвиток кобзарства в Україні

 Міністерство освіти і науки України

Мала академія наук України

Чемеровецька філія України

територіального відділення МАН

Секція фольклористики

Зародження і розвиток кобзарства в Україні

Роботу виконала

Книш Сніжана

Михайлівна

учениця 9 класу

Вільховецької ЗОШ

I – III ступенів

2010 рік
Зміст

Вступ……………………………………………………………………… 3

І. розділ З історії виникнення та розвитку кобзарства на Україні ……5

1.1 Різновиди кобз і бандур ………………………………………………5

1.2 Перші згадки про кобзарство ………………………………………..  7

1.3 Розвиток кобзарського мистецтва у XIX столітті. Життя і творчість відомих кобзарів. ………………………………………………………………..15

ІІ розділ Творча діяльність бандуристів XX - XXI ст.……….……….. 21

Висновки………………………………………………………………… 28

Список використаних джерел……………………………………………29

Додатки

Вступ

Об’єктом дослідження є система вивчення кобзарської справи на Україні з найдавніших часів до сьогодення.

Предметом дослідження є вивчення питання продовження кобзарської справи на території Чемеровецького району Хмельницької області та Гусятинського району Тернопільської області.

Мета роботи – показати, що кобзар – це носій народних ідеалів, потаємних дум і сподівань, вихователь його світогляду, глашатай правди і свободи, що у піснях кобзарів історія і душа українського народу, яка зберігається і поширюється до нашого часу.

Актуальність моєї роботи обумовлена тим, що мистецтво кобзарів – бандуристів є надзвичайно широкою палітрою української національної культури. Воно вимагає глибокого дослідження і чітко визначення, щоб надалі кожен випускник школи міг чітко знати відмінність між кобзарем і бандуристом. Своїм дослідженням я хочу довести, що в наш час кобзарське мистецтво не втрачене, воно стало складовою частиною народних масових свят, перейшло на сцени театрів і будинків культури, що воно не забуте, бо справжнє мистецтво невмируще.

Завдання дослідження:

·                   Проаналізувати, коли і як виникло кобзарство в Україні;

·                   З’ясувати, як розвивалось кобзарське мистецтво;

·                   Ознайомитись з життям і творчістю найвідоміших кобзарів XIX – XX ст.

Наукова новизна полягає у відстеженні продовження кобзарської справи на території двох суміжних районів Хмельницької та Тернопільської областей.

Матеріалом дослідження є велика скарбниця духовної культури українського народу.

Теоретичною основою дослідження є основні розвідки науковців, істориків, матеріали місцевих краєзнавчих музеїв.

Методи дослідження

-                   Теоретичний – вивчення літературознавчих праць, наукових досліджень з даного питання

-                   Історико – порівняльний метод

Теоретичне значення роботи полягає у дослідженні розвитку кобзарської справи з найдавніших часів до сьогодення.

Практичне значення дослідження полягає у використанні матеріалів досліджень на уроках української літератури у 5 – 7 класах, для проведення виховних заходів у середніх та старших класах.

І розділ. З історії виникнення та розвитку кобзарства на Україні

1.1 Різновиди кобз і бандур

Гордістю музичної культури України є кобза і бандура, з якими тісно пов’язаний героїчний епос народу, його життєдайна і волелюбна вдача. Як музикальні інструменти, вживані при співанні історичного епосу, вони і зайняли перше місце, ставши предметом нашого дослідження. Обидва інструменти чужого походження, як показують уже самі їх назви. Так можна припустити, що кобза як музичний інструмент існувала вже у X-XI ст. Про це, зокрема, свідчать зображення музикантів із кобзоподібними інструментами на фресках Софіївського собору в Києві [3.428]. Кобза була відома вже половцям, як виводить Фамінцин, пізніше кримським татарам, від них могли перейняти її й козаки, а бандуру перейняли українці, правдоподібно, з заходу, про що свідчить назва верхняку бандури ”дейка”, перекручене німецьке слово ”Decke”. Одначе, популярність кобзи на Україні лишила по собі слід у назві,яку приложено до бандури. Музики, що грали на цьому інструменті, мали назву кобзарів і бандуристів; з обох назв серед народу вкорінилася тільки назва кобзар, вагоме значення чого бачимо в тому, що Шевченко назвав збірку своїх поезій ”Кобзарем”. Зокрема,  популярною стала бандура серед козаків. Свідчення цієї популярності дають до деякої міри польські словники й описи бандури, називаючи її козацькою лютнею, а бандуриста – козаком.[3.430]

Робили кобзу з дерену, як свідчить польський ідиліст Гавінський. За нього кобза мала більшу популярність, ніж цитра, зате почала готувати місце для лютні. Кобза, невпинно удосконалюючись, набувала великого поширення та популярності і в XV столітті стала на Україні справжнім народним інструментом. Яке поширення мала кобза в XVI ст., свідчить картина в ”Житті чесної людини ” художника Миколи Рея: за піччю лежить шляхтич і, сперши ноги на стіну, грає на кобзі, чекаючи, коли довариться обід. Наприкінці XVI ст. удосконалену кобзу почали називати бандурою. У своїй книжці ”Герби лицарства” Папроцький, описуючи пригоди Самійла Зборовського, зазначив, як то втішились козаки, коли Зборовський роздумав їхати до Персії на війну як союзник татарського хана: вони співали пісні, стріляли, грали на кобзах тощо. В своєму ”Дворянині” навів Горніцький приповідку про кобзу, що легше на ній настроїти дві струни, ніж три, щоби згоджувалися між собою. Про роль кобзи як утішительки жіноцтва згадав поет Єжовський у віршованій ”Економії”, виданій у Кракові 1638 р.: ”Загравши скочно на українській кобзі, втішишся з панями, як іспанською цитрою ”. Але кобзу згодом почала витісняти бандура.

Вже в ”Ідилії” історика Зіморовича про кобзарів бачимо, що при ньому стиралася різниця між кобзою й бандурою, яка, правдоподібно, є інструментом того самого типу, що й кобза, тільки більше удосконаленим.

Як ми  дослідили,є багато різновидів бандур, залежно від кількості струн, строю, тонів звучання. Найдавніша – це старосвітська. На ній грали такі полтавські бандуристи, як Михайло Кравченко, Федір Холодний. Останній був єдиним бандуристом, який вмів грати пальцями ніг, але не тому, що у нього не було рук – вони в нього були, але це було своєрідною майстерністю цього кобзаря. Пізніше з’явилась диатонічна бандура (її назва походить від  назви ладу), яка мала 33 струни і брала тільки основні тони. Більш сучасні бандури – хроматичні. Вони мають від 24 до 63 струн. Ці бандури з перемикачами, вперше їх використав полтавський бандурист Скляр.

Також розрізняються способи гри на бандурі залежно від того, як руки задіяні під час гри. Історично склалося три способи – київський, харківський і полтавський. За київським способом акомпанує ліва рука, а за харківським – обидві руки рівноправні, але за харківським бандуру ставлять перпендикулярно, а за полтавським - грають на ній, немов на гуслях. [12.90]

Раніше я вважала, що кобза і бандура – це один і той же інструмент, а виявляється, ці інструменти відрізняються за своєю будовою. Хоча вони і є щипковими і складаються зі струн та приструнків (короткі струни), але у кобзі цих приструнків тільки 5-6, а у бандури їх до 10, а то й більше.
1.2. Перші згадки про кобзарство

Українське кобзарство має багатовікову славну і невичерпну історію. Ще за сивої давнини кобзарі грали і співали для козаків у короткі хвилини перепочинку між боями, а після звитяжних походів по всій Україні розносили нев’янучу славу – легенди про їх мужність і хоробрість, виявлені відважними охоронцями землі рідної. Народні пісні, історичні думи приносили не одну лише естетичну насолоду, а й відігравали надзвичайно величезну роль у передачі наступним поколінням відомостей про численні історичні події і їх учасників, у збереженні культурно – мистецьких традицій, випромінювали через народних співців, через музику і слово багатий здобуток творення і невпинного поступу вперед. Не випадково великий українець Микола Гоголь назвав народні пісні дзвінкими, живими літописами, а кобзарів – поетами і літописцями.

Гнат Хоткевич, видатний український етнограф, вважав, що генеалогічне дерево наших кобзарів дуже високе. Точна дата зародження кобзарства не визначена. Існує припущення, що в Україні культ предків і культ героїв має дуже глибоке коріння, мабуть, ще глибше, ніж у греків, котрі мали поховальні пісні – треноси в VII – VI ст. до н. е. А так як більшість кобзарських дум – це героїко – трагічні співи, що відображають бурхливі події визвольних змагань українців протягом століть, то, можливо, вони виникли у ще раніші часи, ніж грецькі треноси.

Перші відомості про кобзарів – бандуристів знаходимо в польських хроніках XV, XVI сторіч. Так, відомий дослідник історії польської та чеської музики І. Ф. Белза в своїй 3 – томній праці «История польской музыкальной культуры» вказує, що в 1441 році при дворі польського короля з династії Ягеллонів згадується з-поміж інших двірських музикантів і бандурист Рафал Тарашко, а в 1415 році лютніст Стечко.[3.427]

Знайомлячись з матеріалами про кобзарство, я впевнилась, що кобзарями були не тільки сліпі люди поважного віку, а й молоді чоловіки і хлопці, які втратили зір ще в дитинстві або позбулись очей під час бою. Я хочу згадати кобзаря Рихліївського на прозвище «Бандура», який був на Січі, ходив з гайдамаками, та трьох кобзарів, які були покарані на горло під час Коліївщини – Петра Саковського, Прокопа Скрягу, Василя Марченка. А ось кобзар Антін Головатий був послом від Запоріжжя до Катерини II (він є автором історичної пісні «Ой, Боже наш, Боже милостивий»).

Відомо, що Богдан Хмельницький поновив давньоруський звичай: під час походу кобзар мав їхати за першою особою у війську, тобто за гетьманом. Зберігся гетьманський універсал від 26 вересня 1652 року, яким Хмельницький узяв народних музик під захист молодої козацької держави, наказував полковникам, щоб ставилися до кобзарів з повагою. Між іншим існує припущення, що Богдан Хмельницький і сам умів грати на бандурі і що гетьман Іван Мазепа і грав, і складав вірші. Ще один музичний інструмент торбан (відрізняється від бандури лише додатковими струнами-вторами) нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка зберігається в Роменському краєзнавчому музеї Сумської області. Історики стверджують, що у жовтні 1918 року в Ромно відбувся урочистий концерт з нагоди завершення спорудження першого монументального пам’ятника Тарасу Шевченку(скульптор І. Кавалерідзе). На ньому був присутній близький товариш поета 92- річний Григорій Станіславович Вашкевич. Талановита гра місцевого молодого кобзаря Мусія Олексієнка справила велике враження на старого Вашкевича. І в результаті розчулений дідусь вручив йому торбан Т. Шевченка. До 1935 року Олексієнко зберігав торбан ( і не просто зберігав, а й грав на ньому), а потім передав Шевченкову пам’ятку до Роменського краєзнавчого музею. Кілька років тому Шевченків торбан був відреставрований і вперше після п’ятдесятирічного німування зазвучав у Ромно на одному із Шевченківських вечорів.[5.46]

Найулюбленіший музичний інструмент – кобзу – козаки брали із собою у військовий похід і вважали її виготовленою самим Господом Богом та його святими, а до кобзарів ставилися як до посланців Бога на землі. Часто козаки, що мали хист до музики і співу, втративши зір у бою, ставали професіональними кобзарями. Прикладом невимовно трепетного ставлення козака до кобзи є старовинна дума «На смерть козака – бандуриста», в якій вмираючи від татарської шаблі, козак звертається до свого найдорожчого супутника:

Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальована.

Де ж мені тебе діти,

А чи в чистім степу спалити

І попілець на вітер пустити,

А чи на могилі положити?

А будуть буйні вітри по степу пролітати,

Твої струни зачіпати

І жалібно вигравати.

І будуть козаки подорожні проїжджати

І твій голос зачувати,

І до могили будуть привертати…

Героїчний епос, щирі духовні пісні, проникливий душевний спів, супроводжуваний власною віртуозною грою, а часом – іскрометний танець – були знаними і шанованими не лише в Україні, а й поза її межами.

Українських кобзарів – бандуристів запрошують як придворних музикантів до Польщі й Росії. Починаючи з XVI ст., з’являються поодинокі, але важливі свідчення про кобзарів. Польський поет М. Коберніцький у вірші «Плачі…» так писав з приводу загибелі в битві з татарами Якуба Струса – старости Хмельницького:

Геть відійди від мене, веселий лютнисте,

А підійди до мене з кобзою, жалібний кобзарю,

Заграй мені думу смутку про загиблого Струса,

Щоб утішити серце смертю розхвильоване,

Прочитайте про нього пісні, нехай його слава

Віднині й повік не змовкне. [15.3-4]

Про кобзарів – бандуристів XVI – XVIII ст. та їхні інструменти писали польські автори Папроцький, Варгацький, Ободзінський, Єжовський, Гавінський. У поета Зиморовича (1596-1677) уперше подається опис зовнішності кобзаря Данила з Поділля.

Поляки часто називали бандуру козацькою лютнею, а бандуриста козаком, про що маємо підтвердження в словниках С. Лінде, Чарторизького, А. Совінського. Водночас польська шляхта суворо карала кобзарів – бандуристів, які своїм мистецтвом закликали народ до національно – визвольної боротьби, брали участь в анти шляхетських повстаннях. Так, Шляхетський суд виніс смертний вирок бандуристам Прокопові Скрязі з Остапова, Василеві Марченкові зі Звенигородки і Михайлові – зятю Сокового із Шаржиполя за їх участь у селянському повстанні, відомому під назвою «Коліївщина» (1768). Цей вирок занотовано в Коднянській книзі за 1770 р., що містить документи польського шляхетського суду.

За активну участь у гайдамацьких збройних походах проти польської шляхти було заковано в кайдани кобзаря Дмитра Бандурку з Києва. Відомі також оповіді про народного співця Грицька – кобзаря з Прилуцького повіту, який влаштував втечу двадцяти козаків з турецького полону, за що йому викололи очі. Будучи сліпим, він дістався до України і продовжив своє кобзарювання.

Високе кобзарське мистецтво, майстерність співців були відомі і за кордоном. До складу придворних музикантів іноземних королів та вельмож часто входили бандуристи. За словами історика Голембйовського, в старовину в звичаї польських панів було тримати в себе на службі молодих козаків, що вміли танцювати, грати на бандурі та співати пісні для розвеселення громади. Коли Україна злучилася персональною унією з Московщиною, потяглися туди не тільки українські співаки, приносячи на Московщину ”партесний” (хоровий) спів, але й музиканти. Зокрема в першій половині XVIII ст. були дуже популярні в Московщині бандуристи-весельчаки, що піснями й танцями забавляли своїх хлібодавців.В денних записках німця Берггольца є під 1721 р. вістка про сліпого козака-бандуриста, що в домі одного князя ”співав велику силу пісень, здається, не цілком  приличного змісту”, акомпануючи собі на бандурі, й ”виходило незле”.Бандуриста охрестив він більше українським терміном: бандурщик. Про веселі пісні є згадка при бандуристові одної княгині. Під 1722 р. записав той самий автор про гру бандуриста одної княжни в її спальні таке:”Приказала напівсліпому, брудному бандурщикові, що страшно смердів часником і потом, деякий час грати та співати улюблені її та її сестри пісні, з яких, правдоподібно, кожда була неприличного змісту, бо принцеса Прасковія виходила час до часу з кімнати, коли співак починав нову пісню, й вертала щойно по скінченні пісні”.Під час 1723 р. є вістка про кількох малих бандуристів цариці, перед якою вони мали грати, співати й танцювати, й дещо далі про бандуриста й танцюриста цариці. Також при дворі Петра Великого були бандуристи, наприклад в 1722 р. Іван і Денис.В 30-х рр. XVIII ст.  був в одного графа бандуристом українець Білиградський; коли граф виїхав послом до Дрездена, забрав із собою Білиградського й віддав його там на науку до знаменитого віртуоза на лютні Вайса. Повернувши з Дрездена, став Білиградський придворним  бандуристом. У ”Деннику” Якова Марковича згадується кілька разів сліпий палатний бандурист Грицько Михайлів.

Височайшим Указом від 1738 р. повелівалось відкрити в Глухові музичну школу, яка мала готувати грамотних співаків, скрипалів, гуслярів і бандуристів для поповнення придворного хору та оркестру: « Ці українські бандуристи – переважно веселий і проворний народ, котрий має здібності до жартів, співають свої пісні дуже жваво і виразно… Від слуг знатних дворів бандуристи відрізнялися одягом, оскільки ходили не у французькім чи німецькім сукні, як ці, а в довгому і легкому українському одязі, схожому на польські кафтани з розрізними звисаючими рукавами, котрі під час гри, як правило, відкидались і засовувались за пояс» [9.4-5]

Одним із найвідоміших кобзарів царського двору першої половини XVIII ст. був незрячий бандурист з Прилук  Григорій Любисток.  Відомий такий факт: московська імператриця Єлизавета закохалася в кобзаря Любистка – пізніше останнього гетьмана України Кирила Розумовського, тому не дивно, що вона хотіла приручити парубка. Та звиклий до волі юнак не піддався. Він тричі тікав з двору, але його завжди ловили, і врешті – решт, спокусившись на недоїдки з царського столу, він став великим дипломатом при дворі. Славнозвісного кобзаря Остапа Вересая також намагалися підкупити. Цар подарував йому срібну табакерку, за що громада виключила О. Вересая з кобзарського цеху. Але не тому, що він узяв подарунок, а тому, що ходив і хвалився ним.

Нищівного удару зазнало органічне буття кобзарства з ліквідацією Запорозької Січі.

Історик П. Куліш зазначав, що в часи козацького рицарства бандура була для воїна надзвичайно важливою річчю. Щоб у козацький вік і в козацькому суспільстві називати себе козаком, потрібно було мати особливі риси козацького характеру, у тому числі й мистецтво вираження козацьких почуттів. З ліквідацією козаччини бандура стала невід’ємною ознакою старців, а бойовий рицарський характер кобзарства змінився переважно сумним настроєм. З другої половини XVIII ст. суттєво змінюється кобзарський репертуар: гнівний, закличний зміст історичних дум і пісень значною мірою поступається місцем сумному, церковно – моралістичному змісту кантів і псалмів. І все ж кобзарі продовжували свою роль глашатаїв високої моралі та справедливості, хоч поліція під будь – яким приводом забороняла кобзарські виступи, чинила побої співцям, нищила їхні інструменти. «Живеться нам, сліпцям – бандуристам, несолодко. Поліція часто переслідує нас і відправляє «конопляною поштою на батьківщину. Певно і в піснях вбачають революцію… Зрячі бояться сліпих», - так розповідав І. Кучугура – Кучеренко за всіх українських кобзарів кореспонденту петербурзької газети «Вечернее время».

Кобзарське життя і його мистецтво залишило глибокий слід у творчості українських письменників. Та з особливою теплотою і ніжністю оспівав кобзарську долю у своїх численних поетичних і прозових творах              Т. Г. Шевченко, А його «Кобзар» став найкращим пам’ятником геніального поета всьому українському кобзарству. 

Дуже цікаву характеристику бандури й бандуристів подав німець Штелін у своїх  ”Відомостях про музику в Росії” в 1769 р. Він писав: ”До музики не неприємної і для більше розвиненого слуху належить бандура й гуслі, які вже не зустрічаються серед простого народу, але тільки в містах і домах вельмож. Бандура, добре відома й у Німеччині, як і щодо своєї будови, так і щодо звуку, досить подібна до лютні;тільки шийка дещо коротша й звичайно має менше число струн. Її можна б по справедливості назвати полу лютнею. Походить вона властиво з Польщі або з України, звідки і є родом більшість найкращих бандуристів. Узагалі ця провінція в порівнянні з іншими провінціями російської держави відіграє ту саму роль, що й Прованс між іншими провінціями Франції. Всі співають, танцюють і грають у цім краю. Найбільше вживаний інструмент – бандура, на якій вправні українці грають прегарні польські й українські танці та звуками якої вони вміють акомпанувати пречисленним дуже ніжним своїм пісням”

Двадцятьма роками пізніше, себто близько 1790 р., підтвердив слова Штеліна Георгі, описуючи російське цісарство;він зазначив, що тоді вже рідко зустрічалися бандуристи. В своїх ”Увагах про Росію” з 1788 р. підкреслив Белєрман, що ”бандура, маленька лютня, особливо поширилася у властивій Росії при помочі українців; а втім, грають на ній тільки знатні особи й особливо жінки в деяких сім'ях із незвичайним мистецтвом. Як акомпанементовий до співу інструмент бандура – дуже цінний інструмент, бо її тон дуже подібний до тону лютні. В давніших часах український бандурист відігравав у домі дворянина ту саму роль, яку відіграє його так звана капела, складена з шістьох, вісьмох або десятьох кріпацьких музикантів. Він служив до розрядки за столом і до приємного проведення вечора”. Що в Україні й далі не переводилась бандура, доказ цього маємо в таких словах Рігельмана з його ”Літописного оповідання про Україну та її народ і козаків узагалі” з 1785- 1786 р.: ”Цей народ веселої вдачі, любить музику й інші веселощі. З них буває дуже багато гарних музикантів. Вони грають головно на скрипці, на скрипковім басі, на цимбалах, на гуслях, на бандурі й на лютні, притім і на трубах, а селяни по селах також на скрипці, на кобзі й на дудках”. Свідчення Рігельмана цінне ствердженням, що ще наприкінці XVIII ст. роблено різницю між кобзою й бандурою.[3.432-436]

Однак відшуміли бойовиська, а кобзарська дума продовжувала звучати в Україні…  У XVII – XVIII століттях були створені співочі братства – на зразок міських ремісничих цехів. Вони мали статут, прапор і навіть свою особливу секретну мову. Склались суворі правила, які регламентували діяльність кобзарів і лірників. Щоб виконувати пісні й грати на бандурі, новачок мав пройти повний курс навчання. Імен цих кобзарів історія, на жаль, не зберегла. Але завдяки поведеному дослідженню я змогла більше дізнатися про кобзарів, що жили і творили в XIX ст.

1.3. Розвиток кобзарського мистецтва у XIX столітті. Життя і творчість відомих кобзарів.

Одним з найвідоміших кобзарів свого часу був Остап Вересай. Його ще називали «Гомер в українській свиті», «прямий спадкоємець Бояна», «рапсод». Сам Т. Шевченко, почувши про цього майстра кобзарського мистецтва від людей, передав йому «Кобзаря» із написом : «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка»!.

Остапу Вересаю свої праці присвятили поет – академік П. Г. Тичина, М. Г. Рильський, професор М. О. Грінченко та ін. В республіканських та обласних районних газетах, особливо Чернігівщини і Полтавщини, також опубліковано чимало статей про Остапа Микитовича. Видатному майстру кобзарського мистецтва присвячено і чимало художніх творів. Значний інтерес становлять два видання повісті XIX ст. українського письменника Бурлаки «Остап Вересай». Про кобзаря написані поетичні твори таких видатних поетів як Максим Рильський, Андрій Малишко, Михайло Стельмах та ін.

Видавництво АН УРСР опублікувало у 1955 році нарис кандидата філологічних наук Ф. І. Лаврова «Кобзар Остап Вересай». У книзі висвітлюється життя одного з яскравих представників кобзарського мистецтва О. М. Вересая, талановитого співця, виконавця дум, народних побутових, сатиричних та жартівливих пісень.[2.4]

Відомий музикант, композитор і активний громадський діяч Микола Віталійович Лисенко мав безпосереднє відношення до кобзарства XIX ст. Я дізналась, що М. Лисенко деякий час співпрацював з кобзарем Остапом Вересаєм, записував пісні, думи, які кобзар виконував, створивши пізніше наукову працю «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем А.» В 1874 – 1875 рр., коли Лисенко навчався в консерваторії у Петербурзі, він разом з українською громадою спромігся організувати там виступи Вересая. На той час, коли діяв Емський указ (1876), у Петербурзі було легше показати надбання української культури. Під час одного із таких публічних концертів Вересай співав настільки натхненно, що знаменита артистка імператорських театрів, слухаючи цей спів за кулісами, крізь сльози сказала: «Ах, если бы я могла петь с такой експрессией, как поет этот старик». А потім Вересай, слухаючи чудовий спів уславленої артистки, мусив з жалем сказати: «От якби мені та такий голос, як у цієї барині, чого б я тільки не зробив». Стає очевидним, що Вересай у тих літах уже спадав з голосу, але артистична вдача, багаторічний досвід зробили характер виконання викінченим, художньо одшліфованим настільки, що залишав голосові вади на другому плані.[6.4]

Під крилом Миколи Віталійовича виховувались і такі молоді кобзарі, як Гнат Хоткевич та Панас Сластьона. Саме Микола Лисенко відкрив перший в Україні національний мистецький науковий заклад на ті кошти, які друзі зібрали для того, щоб він купив собі і своїй сім’ї власну квартиру. У цьому закладі були різні класи: вокалу, драми, гри на різних інструментах. Але його засновник мріяв створити там і клас гри на бандурі, і врешті – решт це йому вдалося. Та з певних причин цей клас проіснував недовго – з 1906 по 1908 р.

Перешкод було багато: важко було знайти вчителів, а ще важче – гроші, щоб платити їм.

Микола Лисенко також любив колекціонувати українські народні інструменти. Зараз у меморіальному будинку – музеї зберігаються інструменти з його власної колекції, а саме: кобза, бандура, ліра, торбан, цимбали.[9.3]

Поряд із уславленими кобзарями, нам стали відомими імена таких кобзарів  XIX ст.:, Андрій Шут, Федір Холодний, Іван Крюковський, Аврам Гребень, Іван Романенко, Андрій Бешко, Микола Ригоренко, Архип Никоненко, Гнат Гончаренко, Михайло Кравченко.

Аврам Родіонович Гребень народився в сім’ї бідних селян. Зайнятим батькам ніколи було особливо піклуватись про сина, і основним вихователем хлопчини став старий дід – сусіда, який вмів добре грати на скрипці. Юнакові подобалось слухати його, а незабаром і вчитися цій грі. Та коли юнакові виповнилося 12 років, його віддали до шевців. Через погані умови навчання дев’ятнадцятирічний хлопець повністю осліп. Ця звістка розійшлась по краю і долетіла до старого кобзаря Терентія Пархоменка. Він вирішив допомогти хлопчикові і взяв його в учні. Наступного дня вони пішли по хатах зі співом і музикою. Але Аврам почував себе дуже приниженим і нещасним через свій дефект зору. Пархоменко заспокоював його, розповідаючи про кобзарів часів хмельниччини, що піднімали народ на визвольну війну. І юнак зрозумів, що тільки в музиці зможе забути своє нещастя. Він дослухався до того, що грає його вчитель, і вчився в нього. Учнем Гребінь виявився здібним. Закінчивши навчання, він почав обходити з лірою за плечем багато сіл і міст України і окрилив не одне зболене серце.[11.6]

Андрій Шут – кобзар з міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської губ. Осліп він з сімнадцяти років, перехворівши віспою. Юнакові треба було на щось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками-селянами. А. Шут здобув собі бандуру і навчився грати. Він мав неабияку пам’ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став улюбленим музикантом і співцем в усій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Про пісенний репертуар А. Шута, крім загальної характеристики, нічого не відомо. Надрукована була лише одна пісня «Завиділи козаченьки, да мед-вино п’ючи»[7.82-83]

Іван Романенко – кобзар та лірник з м. Британ Чернігівської губернії. Навчався Романенко в Янівці Чернігівського повіту у кобзаря. М. Бєлозерський добре знав І. Романенка та його дружину. Він заїздив до нього кілька разів. Про останні свої відвідини збирач записав у щоденнику 7 липня 1854 року: «В Британах я заїздив до жінки покійного кобзаря: він6 помер на «Похвальній неділі» посту, захворівши в Борзні, - дуже не хотілося помирати 60-річному дідові. Я купив у його жінки кобзу, купив і ліру… Помер кобзар, « а слава його не вмре, не поляже»: його думи, з іменем, надруковані у Метлинського… Кобзариха побивається за ним. Сумно!»

Андрій Бешко – кобзар з м. Мени Сосницького повіту Чернігівської губернії. Навчався грати на бандурі, виконувати думи та інші твори у кобзаря А.Шута.

Репертуар А. Бешка був значно біднішим, ніж у його вчителя: лише п’ять дум. Разом з тим і п’ять дум – це немало, враховуючи, що деякі кобзарі та лірники другої половини XIX ст. знали два-три твори цього жанру або ж і зовсім їх не знали.

Більш докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році.

Микола Ригоренко жив у с. Красний кут Богодухівського повіту Харківської губернії. В молодості один запорожець передав йому свою восьмиструнну бандуру. Запорожець вирішив з нею розлучитися лише тому, що мав гостру потребу в грошах. Запорожець, за словами Ригоренка, знав безліч пісень та дум про старовину і деякі передав йому. М. Ригоренко не все засвоїв, що знав запорожець: той помер. З роками кобзар почав забувати й те, що знав. Коли з Ригоренком зустрівся М. Ніговський, його бандура з порваними струнами вже давно валялася в коморі на полиці, а збайдужнілий до гри та співу кобзар ледве міг пригадати кілька дум. Але й те, що він пригадав, має дуже велике значення, бо дає деяке уявлення про думи, що їх виконували колись кобзарі. Інших відомостей, на жаль, не збереглося.

Архип Никоненко – лірник з м. Орлиці Лубенського повіту Полтавської губернії. А. Никоненко, за описами Куліша, був надзвичайно худорлявий, мав правильні риси обличчя та дуже приємний голос. Акомпанував він собі на лірі, але лірником не завжди був. Раніше Никоненко грав на бандурі, а потім замінив її лірою, бо остання, мовляв, гучніше «голосить» і на ній можна грати на весіллях. Лірник часто грав для себе, іноді навіть уночі. А. Никоненко знав шість або сім дум. Роки життя А. Никоненко невідомі. Знаємо лише, що він помер до 1856 року.

Іван Кравченко-Крюковський народився у м. Лохвиці в сім’ї кріпака. Коло Іванкові було три роки, його взяли до панських покоїв на забаву паничеві, який був на кулька тижнів старший від нього. Коли панич підріс, його віддали в училище у м. Гадячі, відвезли туди й Івана.  Панич був надзвичайно жорстоким і дуже знущався з однолітка-кріпака. Іван почав сліпнути. Батьки Івана робили все можливе, щоб вилікувати сина. Але все було марно – Іван осліп. Його віддали у науку до кобзаря після того, як пан відпустив Івана на волю, не давши ні хати, ні поля. Кобзарем-учителем був тезка Івана – Іван Кравченко. Думи, записані від І. Кравченка-Крюковського, відзначаються повнотою та художньою довершеністю.[7.115-116]

Федір Гриценко-Холодний – бандурист з Полтавщини. Трапилось так, що мистецтво цього «великого кобзаря», як називали його сучасники було недостатньо вивчено. З нотаток П. Мартиновича відомо, що у 1885-1886 роках Ф. Грищенкові-Холодному було 72 роки. Осліп він з тринадцяти років.  Навчався у кобзаря Назаренка. Незважаючи на неабиякий талант,

Ф. Гриценко-Холодний не любив свого мистецтва. Дуже шкода, що від цього бандуриста не було записано мелодій – можливо, вони відкрили б цікаву сторінку історії розвитку народного мистецтва. У Ф. Гриценка-Холодного навчався відомий згодом кобзар М. С. Кравченко.[7.118]

Гнат Гончаренко – народився в с. Ріпках на Харківщині. Батьки його були кріпаками. Осліп кобзар, коли йому було три роки. Грати на бандурі почав з двадцяти років. Три місяці навчався у кобзаря Кулибаби, а потім доповнював свій репертуар самостійно. Г. Гончаренко добре грав як серйозні, так і жартівливі п’єси й танці, виразно співав.  Мав він також і учнів. Відомо, що у нього навчались: Горобець, П. Древченко, Е. Вудянський, Г. Байдиков. Помер Гончаренко близько 1917 року.

Михайло Кравченко народився у Полтавській губернії. Осліп на п’ятнадцятому році життя. З сімнадцяти років почав навчатися гри на бандурі і співу у кобзаря Самійла Яшного. Згодом М. Кравченко навчався к відомого кобзаря Ф. Гриценка-Холодного. Жив Кравченко у невеликій хаті, дуже бідував. Розповідати про себе кобзар не любив. М. Кравченко виступав у Петербурзі, але невідомо, як слухачі сприйняли його спів та гру.

Іван Кучугура-Кучеренко – народився у с. Мурафі Харківської губернії. На третьому році життя майбутній кобзар осліп на ліве око і пошкодив праве. На дев’ятому році він залишився без батька і зазнав всіляких поневірянь, бо у матері було, крім нього, багато дітей. Вчився кобзарського мистецтва  у відомого кобзаря Павла Гащенка і разом з і своїм учителем належав до харківської школи кобзарів. Крім дум, у репертуарі І. Кучугури-Кучеренка було багато народних пісень. Були в його репертуарі і пісні літературного походження. Кучугура-Кучеренко вмів розквітчувати свій акомпанемент невідомими рядовому кобзарству барвами і штрихами.

Наприкінці XIX ст., після смерті Остапа Вересая, здавалося, настав період занепаду кобзарства і повного вимирання кобзарів. Та кобзарське мистецтво завдяки своїм давнім традиціям, тісним зв'язкам з народною культурою, не зважаючи на утиски і переслідування царського уряду, страшні репресії сталінщини і голод на Україні, вижило і збереглося до наших днів.

Працюючи над дослідженням даного питання, я дійшла висновку, що найкраще розвинене кобзарство було у Полтавській (7 відомих кобзарів) і Сумській (6 відомих кобзарів) областях. Друге місце посідала Харківська і Чернігівська  області (4 відомі кобзарів) (додаток 1). Приємно відмітити й те що на території нашої Хмельницької області також народився і проживав відомий кобзар Володимир Перепелюк (додаток 2). Відомий кобзар народився у селі Боришківці Кам’янець – Подільського району. За багаторічну виконавську і творчу діяльність Володимира Максимовича Перепелюка нагороджено медалями «За трудову відзнаку» та «За доблесну працю у Великій Вітчизнянній війні 1941-1945 років». В останні роки кобзар жив у селі Вороновицях на Вінниччині.

ІІ розділ Творча діяльність бандуристів XX - XXI ст

У XX ст. кобзарі продовжують традиції своїх славних предків. І в цьому столітті вони не зраджували своїм принципам, підтримуючи своїх співвітчизників у боротьбі тепер уже з німецькими окупантами.

Олекса Коваль, коли почалася війна, взяв до рук бандуру і гвинтівку і пройшов з ними полум’я воєнних літ. В бою влучно стріляв, а в хвилини відпочинку лунали його пісні, що підтримували і давали наснагу знесиленим воїнам. Під звуки бандури однополчани, сповнені ненависті до фашистів, кидалися в атаку. А як багато проспівав він тоді, коли пролунало заповітне довгождане слово «Перемога»… У повоєнні часи Олекса Семенович не покинув улюблену справу. Він, як і раніше, грав, співав і навіть сам виготовляв бандури. Один з його виробів став експонатом Київського літературно – меморіального музею Лесі Українки. На виготовлення цієї бандури пішло два роки, а складається вона з 660 деталей. Всього умілець виготовив 26 бандур.

Побратимом Олекси Коваля був Андрій Марченко. Вони навіть разом виступали в меморіальному будинку академіка Дмитра Яворницького, куди завітали, щоб вшанувати пам’ять цього видатного історика. Під акомпанемент бандури вони виконували пісні, які Яворницький полюбляв співати: «Ой піду я лугом», «Та забіліли сніги», «Ой за гаєм зелененьким», «Їхав козак за Дунай» та багато інших.[16.4]

Ще одним цікавим кобзарем був Володимир Перепелюк із села Боришківці, що на Поділлі. Крім того, що гарно співав і грав на кобзі, він залишався відданим землі – залюбки працював на ній.

Олексій Чуприна, ветеран шостої гвардійської танкової армії, який під час війни був також і старшим кухарем, не розлучався впродовж усієї війни зі своєю кобзою. До війни він працював у Сочинській філармонії, не раз грав Миколі Островському. В мирні післявоєнні часи кобзар Чуприна не міг всидіти вдома, у своїй корсунівській квартирі, -  його тягнуло до людей, до широкої аудиторії слухачів. Таку вдячну аудиторію він знаходив на Тарасовій горі, де навіки спочив той, з чиїми думами Олексій Сергійович пройшов тяжкі дороги війни. Біля десятка років чарував своєю грою тих, хто приїздив до Тарасової гори, щоб засвідчити пошану генію України.

Чернігівщина була одним з найвизначніших осередків народних співців – кобзарів і лірників. Звідти був і кобзар Петро Ткаченко.  Хлопець через хворобу втратив зір у 9 років. На 16 –му році його віддали «у науку» до старого кобзаря Андрія Гайдука, але закінчив учень «школу» у Пархоменка. Молодий кобзар більше мандрував по містах. Побував у Ніжині й Чернігові, Прилуках і Полтаві, Пирятині й Харкові, Миргороді й Катеринославі, Миколаєві й Херсоні, навіть на Кубані. За пісні його часто адміністративно висилали додому, не один і не два рази садовили в «холодну». Проживши 40 років, помер від тифу. На могилі Ткаченка вишиваний рушник і кобза – те, що він найбільше любив.[7.5]

В Україні є і жінки – кобзарки. Одна з них Галина Менкуш, яка виявила себе професійним віртуозом – бандуристом, виконуючи «Баркаролу» Лисенка, думу «Сліпий» Глушка, закарпатську народну пісню «Гей, Іване», весільну пісню «Не стій вербо» та інші.[4.8]

Працюючи над темою, я дізналась про багатьох відомих і маловідомих кобзарів – носіїв прекрасного, серед яких були Микола Дем’янович Топчій, Володимир Андрійович Кабачок, Василь Герасименко та інші.

В Києві 1939 р. відбулась конференція кобзарів та лірників, скликана інститутом фольклору АН УРСР. Їй передували експедиції співробітників інституту по Україні в пошуках цих народних співців, в результаті на конференції було 37 учасників (серед яких був і Адамцевич). Мета конференції – виявлення таких народних талантів, їх участь у загальному культурному процесі на сучасному етапі, стимулювання творчої думки в бік створення нового репертуару, в якому б відбивався пульс нашого сьогодення.[1.15]

Майже з самого зародження кобзарства вороги народу намагалися знищити його, бо кобзарі своїми піснями вчили не забувати свого коріння і боротися за своє майбутнє: їх спів часто був сильнішим за цілу сотню озброєних воїнів, бо не давав українцям, гнобленим чужинцям, загинути. Саме тому їх завжди не любили всі окупанти. Ще у XIII ст. польський король створив при дворі першу капелу бандуристів. Він розумів, що якщо їх звести докупи – то можна контролювати їх діяльність і тим самим уникнути всіляких бунтів і повстань. Та річ у тім, що кобзар – це особистість . Його тембр голосу, манера співу і бандура – це унікальне явище . І зібрати всіх в один оркестр та примусити співати однаково неможливо. Тому , починаючи з ХІІІ століття, володарі намагалися приручити кобзарів, задобрити, зробити з них потішних придворних клоунів або, знищити, якщо не вдається приручити.[2.6-9]

30-ті роки ХХ століття виявилися особливо трагічними для українського кобзарства і лірництва. Сталінські помічники в Україні взяли курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців, бо встановити контроль над їхньою творчістю, з огляду на особливості способу життя (не мали постійного місця проживання й прописки), було важко. У грудні 1933р. на пленумі Всеукраїнської профспілки працівників мистецтв виступив заступник наркома освіти, донедавна один з керівників ідеологічних служб ЦККП(б)У А. Хвиля, який оголосив кобзу та бандуру «класово ворожим» інструментом тільки за те, що вони «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики».

Трагічна розв’язка настала у грудні 1934 р., коли до Харкова, на заключний етап Республіканської олімпіади міста й села, було звезено майже триста кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і підступність влади проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, багато з яких були незрячими, каліками, заарештували й розстріляли. [2.24-28]

Але ніхто не зміг знищити кобзарства. Воно продовжувало своє існування й надалі. І першого вересня 1989 року сталася велика подія в історії кобзарства. У цей день в селі Стрітівці на Київщині було відкрито Республіканську школу кобзарського мистецтва, де навчання гри на бандурі супроводжується ще й осягненням філософії кобзарства. Ініціаторами й організаторами цієї школи є відомі кобзарі Василь та Микола Литвини, їх друзі та однодумці. Обдаровані діти з усієї України приїздять до школи. Кожен з них є неповторним, бо кожен несе частинку свого краю, своєї родини. В школі діти навчаються й удосконалюють гру на українських інструментах. Існує й музей кобзарства. Він знаходиться в Ялті. Його організував викладач по класу бандури Ялтинського педагогічного училища Олексій Федорович Нирко. Крім музею, він також створив і кобзарську бібліотеку, і три капели бандуристів, з якими виступав у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Росії.

Та капели Нирка базувались в основному на музиці, створеній давно, а не на сучасній. А от гурт «Кобза» став першим суто естрадним колективом. Керівником цього одного із перших ВІА Української Радянської республіки став заслужений артист УРСР Євген Коваленко. Музичні твори цього ансамблю можна послухати на платівках.[8.205-207]

Зараз же пісні під акомпанемент кобзи є на дисках.

Нещодавно в рамках проекту «Моя Україна. Барви» побачив світ уже другий кобзарський  компакт-диск «Тарас Компаніченко. Народна бандура, ліра». Першим був диск Миколи Будника. Заплановано видати 10 кобзарських дисків. Чим більше розвивалось кобзарство на Україні, тим актуальнішим ставало питання створення осередку організаційно творчої роботи серед кобзарів і їхнього згуртування. Саме тому в 1992 році в «Українському домі» визріло тверде рішення створення кобзарської світлиці. Не існуючи фактично в фізичному розумінні (тобто не маючи приміщення, де б все проходило), кобзарська світлиця почала проводити заходи з наступного ж року своєї роботи. Найперше – це благодійний вечір – зустріч кобзарів та бардів усієї України. Пізніше пройшли творчі вечори відомих кобзарів, поетів, письменників (зокрема присвячені творчості кобзаря Василя Нечепи і поета Степана Пушика).

Кобзарство в Україні, незважаючи на різноманітні перешкоди, не зникає, а навпаки – розвивається все інтенсивніше. 12 листопада 1996 року в Київському інституті культури відбулась епохальна подія: відкрилась кафедра кобзарського мистецтва та бандури! Студентам, які обрали цей фах, пропонується широкий спектр кваліфікацій: викладач, бандурист – співак, бандурист – концертний виконавець, диригент капели бандуристів. На кафедрі викладаються такі дисципліни:

·                   Історія кобзарського мистецтва

·                   Методика викладання гри на бандурі

·                   Методика роботи з капелою

·                   Фахова література

·                   Хорове аранжування та обробка народної музики

У різні часи кафедру очолювали Віктор Омелянович Гуцал, Олена Павлівна Гданська, Надія Богданівна Брояко.

Бандура – це душа України і українців. Тому не дивно, що українці, які живуть за межами своєї Батьківщини, також пропагують кобзарське мистецтво. В Сіднеї в 1976 році відкрилися школи гри на бандурі, через деякий час там організувалась капела бандуристів. За свідченнями Володимира Андрійовича Колесника, капеляни живуть від Атлантики до Тихого океану в містах, де є українці. Двічі на місяць до Детройта з’їжджаються близько 70 бандуристів з Торонто, Едмонтона, Нью – Йорка.

Прославлена на весь світ капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Детройта (США), до складу якої входили, як твердили компартійні ЗМІ, українські буржуазні націоналісти, зрадники батьківщини та вороги народу, в червні 1991 року виступала на рідній землі під орудою В. Колесника. Родовід капела почала з 1918 року. Організатором і першим художнім керівником капели став відомий талановитий бандурист Василь Ємець. 1949 року  за допомогою З’єднаного українсько – американського допомогового комітету в Детройті (голова Іван Панчук) капела переїздить на постійне місце проживання до США. Концерти капели будять національну свідомість, зміцнюють гідність людей, які в умовах еміграційного життя починали її втрачати. Величезна кількість молоді завдяки саме цьому колективу починала шукати своє призабуте коріння. Роль капели в національному і релігійному самозбереженні українського народу – неоцінима.[2.33-34]

Кобзарська справа знайшла своє продовження і у нас на Поділлі. Молоді барди, виконуючи українські народні думи, продовжують справу Володимира Перепелюка і Остапа Вересая. Під час роботи над даною науковою роботою я мала змогу зустрітися, відвідати міні-концерти жінок-бандуристів, які проживають у Гусятинському районі Тернопільської області.

Врублевську Оксану Іванівну (1972 р. н.), Розчис Інну Володимирівну (1973 р.н.), Дубінську Галину Володимирівну (1971 р.н.), Бойкович Ірину Степанівну (1972 р.н.) вразили чарівні звуки бандури і визначили їх майбутню долю. Усі вони закінчили вищі навчальні заклади по класу бандури  і отриманні знання, вміння , а також і любов до гри на цьому музичному інструменті передають своїм учням, співом радують душу кожного слухача. Про те, що про продовження  кобзарської справи дбають вищі чини Гусятинського району говорить те, що з самого започаткування роботи місцевої музичної школи тут завжди працювали знавці української думи, майстри своєї справи, вчителі по класу бандури. Сьогодні з будовою бандури, з вмінням на ній грати знайомить і навчає вчителька Дубінська Галина Володимирівна. Працюючи із архівними матеріалами Гусятинського краєзнавчого музею, я дізналася що Тернопільська земля завжди була багата на народних співців, лірників та кобзарів. Найбільше, як свідчать архівні документи, тут проживало кобзарів – самоучок.

Та зіставляючи історію розвитку кобзарства у двох сусідніх районах виявилося, що білою плямою дана тема залишається в історії розвитку культурного та духовного життя Чемеровецького краю. Працюючи із архівними документами місцевого краєзнавчого музею, спілкуючись із його керівником Кундисом Михайлом Васильовичем я не знайшла жодної інформації про життя та творчість любителів гри на бандурі.

На сьогоднішній день на території Чемеровецького району проживає  лише одна людина, котра захоплена грою на бандурі. Це директор районної музичної школи Харкавлюк Лідія Леонідівна. З її розповіді я дізналася, що за відсутністю спеціаліста, у музичній школі не викладається уроки гри на бандурі протягом останніх 3 років. До 1997 року ця справа опановувала ся періодично. Останнім вчителя по класу бандури була Марущак Оксана Восилівна 1971 року народження, котра сьогодні проживає за кордоном.

Висновки

Досліджуючи у своїй роботі виникнення, розвиток і поширення кобзарства в Україні, я зрозуміла, що кобзарське мистецтво українського народу належить до унікальних явищ у світовій культурі, що воно в минулому відігравало дуже важливу роль, оскільки впродовж віків було тісно пов’язане з визвольною боротьбою українського народу. Кобзарі завжди виступали порадниками людей, в горі і радощах йшли пліч-о-пліч зі своїми співгромадянами, закликаючи їх до боротьби за краще життя.

Працюючи із різними літературними джерелами, спілкуючись із бандуристами, я прослідкувала процес злиття давніх традицій з новим кобзарським професіоналізмом, пов’язаним з професійним музичним мистецтвом. На початку ХХ століття з’явилося немало кобзарів нової формації, які не тільки свято зберігають кобзарські традиції, а й створюють свої музичні мотиви. Отже мені вдалося прослідкувати поступовий перехід від кобзаря до бандуриста.

Наша держава зустрічає вісімнадцяту весну Незалежності, і я вірю, що кобзарство – найдавніший вид музичного мистецтва – ніколи не зникне, воно буде жити у творчості молодих бардів нового тисячоліття.

Список використаних джерел:

1. http://kobzari.org.ua/index.php?page=articles&subpage=5

2. www.ukrlit.vn.ua/article/1233.html-32k

3.Возняк Михайло /Історія Української Літератури  ст. 427-436.

4. Гарматний В. Дарунок Кобзаря /Літературна Україна, 1971, № 1.

5. Діброва Г. Кобзар Мусій Олексієнко – один з авторів «Запорізького маршу» /1100-літній Ромен: сторінки історії. – К., 2002, с. 45-48.

6. Дудко П. Лірник Аврам Гребень / Народна творчість та етнографія, 1979, №4.

  7. Кирдан В, Омельченко А./ Народні співці-музиканти на            Україні с.82-83, 115-116, 118.

8. Неяченко І. Кримські зорі зачаровані бандурою / Культура і життя, 1995, №10.

9. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998, с. 201-207.

10. Романюк П. Допоможіть бандурі вийти в люди / Культура і життя, 15.01.1997, №2

11. Таланчук О. Героїчний епос українського народу. Хрестоматія. – К., 1993, с. 5-6.

12. Токарєв Ю. «Кобзарі», сучасники наші / Культура і життя. 02.10.1988, №40.

13. Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти ст. 86-90, 100-101.

14. Шаповал І. Гвинтівка і бандура / Літературна Україна,    28.03.1985, №13

15. Шаповал І. Кобзар Марченко / Наше слово, весна 1981.

16. Шудря М. У Ромні, серед базару / Пам’ять століть, травень-червень 2001, №3.

17. Шумада Н. Закувала зозуленька: Антологія укр. нар. поет. творчості, К., 1998.