Лицарі українського романтичного світосприйняття. М. Коцюбинський

Анкета.

Прізвище,  ім’я, по батькові            Савчук Олеся Леонідівна

Рік народження                                  20. 12. 1994р.

Адреса                                                 село Вільхівці

                                                             Чемеровецький район

                                                              Хмельницька область

Контактний телефон                            0989490082

 Електронна пошта                              Angelo012@meta.ua

Навчальний заклад                            Вільховецька ЗОШ І- ІІІ ст.

                                                             Село Вільхівці

                                                              Чемеровецького району

                                                              Хмельницької області

Науковий керівник                             Анохіна Ніна Петрівна

Телефон

Вільховецька ЗОШ І- ІІІ ступенів

Чемеровецького району

Хмельницької області.

Всеукраїнський конкурс                            „Лицарі українського романтичного світосприйняття. М. Коцюбинський,                     С. Параджанов”

Тема: „Тіні забутих предків ” – шедевр світового кіномистецтва.

Збереження народних традицій.

Відомо, що справжні твори мистецтва не старіють, не втрачають значення для наступних поколінь. І сьогодні, переглядаючи стрічку кінофільму С. Параджанова за однойменною повістю М. Коцюбинського „Тіні забутих предків”, 45 річний ювілей виходу на екран якої будемо відмічати, з подивуванням відзначаєш, що за своєї злободенності кінострічка нітрохи не постаріла, вічно жива і молода, як справжнє велике мистецтво.

Творча праця двох митців , М. Коцюбинського і С. Параджанова увійшла у золотий фонд світового мистецтва. І до цих пір турбує душу кожного, хто схиляється перед усім прекрасним, є ніжним і чутливим до людей, до краси, але є гнівним і непримиренним до всякого зла, до

кривди і підлоти.

Саме такими митцями були М. Коцюбинський та С. Параджанов. У своєму житті ці великі творці ніколи не були холодними спостерігачами, безсторонніми літописцями. А протягом усього свого життя не тліли, а горіли, віддаючи свої полум’яні серця, свої блискучі таланти людям. Усі вони були залюблені у світ Прекрасного. Однією із багатьох частинок цього світу.

Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинною відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні забутих предків”.

Великий твір мистецтва, зовсім новий фільм, де використано кращі традиції Ейзенштейна й Довженка.
        Цікава, але маловідома нині річ - поява "Тіней.." спричинилася до скандалу: представники тодішньої української еліти, насамперед з-поміж письменників, спочатку не тільки не визнали цей твір "своїм", але й гостро засуджували його як такий, що нібито кидає тінь на Україну, змальовуючи українців як "якихось папуасів, що мешкають у центрі Європи". Тільки згодом, поволі, притому не без впливу світової громадськості (відгомін шаленого успіху стрічки на різних кінофестивалях у Європі та Америці), почало змінюватись ставлення творчої інтелігенції України до цього фільму, відтак - і до особи Параджанова. Отже, визнання фільму "Тіні забутих предків" як шедевра українського мистецтва, а Параджанова - як українського національного митця прийшло не одразу.

Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.
     У жовтні 1964 р. стрічку запустили на екрани — до 100-річчя                                     М. Коцюбинського, що відзначалося 17 вересня 1964 р.
     У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти.
    «Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966).
    У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича.                                        Переглянувши фільм, мене вразив його сюжет, створений за однойменною повістю Михайла Коцюбинського.
       Десятки років ворогували два гуцульских роди - Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що Іван Палійчук покохав красуню із ворожого роду - Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя. Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Оженився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану.

Кожна людина живе на землі стільки, скільки їй відведено долею. Хто раніше, хто пізніше, але всім нам призначено стати прахом. Тлінне тіло повертається у землю, а душа – у небесну домівку.

Смерть людини – велике горе для тих, хто її втрачає, і насамперед для її сім’ї, її роду. І вдячність за ті добрі справи, які вона творила на землі, втілюється в похоронному обряді. Як важливо гідно провести дорогу людину в останню путь – у вічність, у пам'ять…. Провести так, щоб чистою була совість живих….

У фільмі мене особливо вразила картина поховання, обряд, який проводився біля покійника на Гуцульщині. Я вирішила дослідити, як відповідний обряд проводиться в нашій місцевості. Поховальна обрядовість – система дій, спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, шанування померлого та прилучення до культу предків. Поховальні обряди складаються з двох основних частин: похорону і поминок.

Людина, яка гідно жила, намагається гідно зустріти смерть і з честю піти “на той світ”, тобто, вона заздалегідь готується до смерті. Намагається помиритися з усіма, з ким сварилася – це називається “прощатись”, висповідати всі “гріхи”, щоб жодної плями нечесності, нещирості не лишилось на її совісті. Люди хочуть іти “на той світ” чистими.

А ще заздалегідь готують собі на смерть одяг. Крім одягу готують рушники, хустки, свічки для людей. Багато містичного в свідомості людини було пов’язано з моментом смерті і з самим померлим. Адже момент смерті – це межа двох вимірів, двох світів. Сам померлий іще не належав потойбічному світу. Обряд у давнину мав відправити його в той світ, але він вже не належав і світу живих, тому природно, що мертвий викликав страх у живих. За переконанням древніх, він мав шкідливий вплив на природу, на людей. Тому існував ряд заборон. У момент смерті запалювали свічку, закривали дзеркала, відкривали ворота. Не можна було сильно кричати і плакати. Жінки пов’язували чорні хустки.

Коли є покійник у селі, не можна було нічого сіяти, садити, торкатися насіння, квашених овочів чи капусти, бо посіяне замре в землі, а засолене погниє. Не можна було підсипати квочку, гуску, або торкатися яєць, бо позавмирають курчата.

Все це – відгомін тих давніх вірувань про шкідливий вплив померлих на навколишню природу. Коли помирає людина, один з перших обрядів, як і при народжені – омивання. Збираються старші жінки, сусідки чи далекі родичі і миють, а потім вбирають померлого у новий одяг. Після того кладуть на лаві ногами до дверей, а тоді починається похорон.

Крім древнього обряду омивання, що символізує очищення, є ще один цікавий елемент. Коли людина померла, всю одежу, в якій вона була, постіль спалюють. Очевидно, це залишки давнього обряду стародавніх слов’ян – спалення померлого. Його клали у великий човен, куди вміщався і одяг, речі небіжчика, їжа і все це спалювали, а на тому місці насипали великий курган.

Отже, ці дії мають основу в глибокій давнині, в язичницькому світогляді наших предків. І тому не дивно, що співають на похоронах, пісні надзвичайно зворушливі, сердечні. Ось приклад таких пісень:

Ой Боже, ой Боже, з високого неба,

Почуй ти молитву мою!

Прийми мою душу до самого раю,

А тіло в сирую землю!

Насипте на мені високу могилу,

Нехай вона травою заросте!

Посадіть на мені червону калину,

Вона на весні зацвіте!

І будуть до неї пташки прилітати,

Будуть щебетати мені.

А я не почую, бо буду лежати

В могилі сирої землі.

Моя домовина – хатонька темненька,

А в неї віконця нема.

Я буду лежати, буду спочивати,

Як в полі билинка одна.

Увечері збираються люди – сусіди, родичі, друзі – і цілу ніч сидять біля померлого. Весь час говорять про нього усе тільки хороше. Розповідають про останні дні його життя, про обставини смерті. При цьому читають псалтир і співають поминальні пісні.

Справді, народ наш співав завжди, навіть у горі.

Але чи не найдавніші з усіх видів обрядової творчості народу – українські голосіння.

Голосіння, які є основною поховального обряду, за своєю формою – речитативні вірші, які переходять у спів. Вони мають характер імпровізації. Походження голосінь, поминальних плачів йде від часів язичництва, коли майже у подібній формі оплакували покійників.

Свідченням давності цієї традиції є не лише інформація з літописів і нотаток чужоземних мандрівників, а й найдавніший твір давньоукраїнської поезії “Слово о полку Ігоревім” та його перлина “Плач Ярославни”, який практично повторює українські голосіння в основних молитвах. Покійного вихваляють за все, що він зробив доброго в житті, оплакують втрату годувальника сім’ї, висловлюють надію на майбутню зустріч у потойбічному світі. У деяких голосіннях звертаються до душ покійних предків, щоб ті зустріли новопреставленого, або до самого покійника з проханням прокинутись, встати тощо. Виконували цю частину обряду жінки.

Голосіння мають усталену композицію, образність, ритміку, а подеколи й  римування, що зближує їх з іншими видами обрядової пісенності. Саме ці ознаки дозволили В. Гнатюкові твердити, що хоч “похоронні голосіння … переважно відбігли далеко від звичайної пісні, але … належать цілковито до неї…”.

Українські голосіння близькі за емоційною толерантністю, тематикою й поетикою до аналогічних жанрів поезії інших слов’янських народів, особливо східнослов’янських – російського й білоруського. Генетично вони пов’язані з думами, їх єднає речитативний спосіб виконання, тужливі ноти. Певна спорідненість простежується у голосіннях, піснях-хроніках і баладах.

Як твердить дослідник цього фольклорного жанру І. Свєнціцький, “йдучи дорогою порівняння українського голосіння з іншими, новітніх і старих записів, розбираючи поодинокі складники голосінь (їх молитви, поетичні образи) на первісні частки і зародки самі собою: в порівнянні з найстаршою обрядовою піснею, переконуємося, що перед нами витвір прадавньої традиції”.

У західних районах України ще можна зустріти жінок, які вміють голосити. Голосила дочка за матір’ю чи за батьком, сестра – за братом, дружина за чоловіком. А в матері за дочкою чи за сином були свої голосіння. Людина співає і плаче одночасно. Кожна по–своєму виливає словами душевний біль, розпач, але були також і певні традиції. Цей народний плач унікальний за своєю образністю, мав велику емоційну силу.

Звичай голосити при померлому, коли хтось із хатніх вичитував біля небіжчика, коли йшли за домовиною близької людини вдома, найчастіше на  самоті, сумуючи за померлим.

Найхарактернішою ознакою голосінь були звертання до померлого як до живого.

У більшості випадків використовувалася форма запитань:

- Куди йде?

- Моя ти дитинко, солодка, моя! Куди ж ти йдеш від мене, куди?

- Коли прийде – припливе – прилетить у гості?

- Коли ж мені тебе в гості дожидать?

- І коли ж мені ті столи застилать і кубочки наповнять, а тебе в гості дожидать?

- В якому вигляді?

- Моя дочко, моя голубочко! Моя дочко, моя коханочко! Моя швачко, моя й прачко! Моя іскальнице, моя вимітальнице! Коли ж ти прийдеш до мене в гості? Коли ж ми побачимось, коли ж ми порадимось? Якби я знала, я б тобі віконечка і дверичка відчиняла і стежечку промітала, моя дочко, моя павочко! Моя дочко, моя зозуле! Яку ти мені звісточку подаватимеш? Чи тебе виглядати з поля, чи тебе з моря? Чи з високої могили, чи з далекої України?.

Дослідник голосінь І.Свєнціцький писав, що зародилися вони з окликів болю з приводу втрати дорогої людини. Голосіння покликане було “звеличити прилюдно похвалою мерця”, тому воно стало складовою частиною похорону.

Мій таточку, мій рідненький!

Мій таточку, мій голубчику!

Мій таточку, мій соловеєчку!

Та до кого ж я буду ходить?

До кого свою правду носить?

                            Та я прихилюся до холодної стіни,

                            Та стіна не гріє,

                            Та обізвусь я до чужої чужини

                            Вона не пожаліє.

Та прихилюся до сухого дуба,

Та дуб не похилиться.

Та прихилюсь до чужої чужини

Вона і не обізветься.

                            Та нема тих крамарів,

                            Що продають рідних батьків.

                            Та відкіль вас, мій таточку,

                            В гості виглядать?

Чи вас з рути? Чи вас з м’яти?

Чи вас з рубленої хати?

Чи вас з могили?

Отак цілу ніч і в день похорону співають, плачуть над померлим. Потім правлять панахиду, усі рідні прощаються з померлими, цілують його і всі виходять з хати, а померлого кладуть у домовину. Далі похоронна процесія іде до церкви, де священик відправляє похоронний парастас. Потім тіло виносять з храму і відносяться на цвинтар.

Після похорон відбувається поминальний обід, який розпочинається коливом, під час поминок про покійника звичайно говорять: “Нехай з Богом спочиває та нас не скоро до себе дожидає”.

Крім цього поминальні дії, в яких беруть участь лише найближчі люди, влаштовуються на дев’ятий (за повір’ям після смерті душа небіжчика дев’ять днів відвідує ті місця, де людина побувала за життя), сороковий день (душа небіжчика востаннє прощається з рідними, власною могилою, домівкою і покидає землю) та річницю.

Церква відзначає окремі дні пам’яті “всіх одвіку усопших християн”. До цих днів належать:

-              субота М’ясопусна;

-              друга, третя і четверта суботи Великого Посту;

-              субота Зелена і субота Димитрія;

-              Провідна неділя (послідуюча по Великодню).

У ці дні поминають померлих у церкві, світять свічки за їх душі і провідують могилки рідних на цвинтарі.

Ми вже сказали, що похоронний обряд – це обряд пам’яті. Часто кладовище називають обличчям живих. Справді, як ми доглядаємо могили померлих, свідчить про нас самих. Наш народ здавна шанував могили своїх предків, бо в тих могилах – наша пам’ять, наше минуле, наша історія. Ті могили святі.

Переглянувши фільм «Тіні забутих предків», ніби поринаєш у світ Карпат. Автор яскраво, чітко змальовує картини життя смерекового краю. Але так як зацікавила мене тема, що стосується похоронної обрядовості, то з великим захопленням я ознайомлювалася із обрядом поховання на Гуцульщині.

І на підтвердження моїх досліджень спробую зіставити обряд поховання змальований у кінофільмі з  обрядом поховання у рідній місцевості.

Як свідчить розповідь автора, трембіта своєрідною мелодією сповіщає горам про смерть, а у селах Чемеровеччини Хмельницької області, Гусятинщини Тернопільської області відчинені ворота осель свідчать про те, що у дворі є покійник. Як на Гуцульщині так і в нашій місцевості люди, які прийшли провести в останню путь мерця, стають на коліна і моляться за душу померлого. Після змовленої молитви, рідні, близькі підходять і кладуть гроші. На Гуцульщині складають їх на груди небіжчикові – на перевіз душі. На Поділлі гроші кладуть на тарілку, застелену білою полотниною. Біля померлого в карпатському краї голосять, примовляють тільки рідні люди. А на двох досліджуваних мною сусідніх місцевостях можуть співати похоронні пісні жіночки, їх називають «пивчі». Напевно, на цьому місці закінчується схожість обряду, бо як свідчить опис М.Коцюбинського, тільки під вікном трембіта оповіщала про мертву душу, бо на подвір’ї і в хаті починалася забава. Ті, що ближче сиділи до дверей, тихо піднімались і, як не дивно, приєднувалися до гри. «Молодиці, з очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали і тулили чужих жінок. Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все сповіщали далекі гори про смерть на самотній печері.

Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей». Вечеря, для тих хто сидить вночі біля померлого, та обід, після поховання, готується в селах Чемеровеччини, чого не прослідковується на Гусятинщині. Слід зазначити, що кожен обряд чи звичай, має свою таємницю, силу, своє право на існування, бо кожна місцевість - це народ, з його віруванням, переконанням, традиціями.

Сьогодні в Україні відбувається відродження народних християнських обрядів і звичаїв, що пов’язані з народженням і смертю людини, створенням нею сім’ї, вихованням дітей тощо. Важливо, щоб у кожному етнографічному районі, в кожному місті  та селі дотримуватися і передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять самобутній родинний лад українців.

Саме завдяки міцній християнській сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою національну свідомість, психологію і культуру. Її традиції, демократичні засади, повинні бути основою побудови незалежної демократичної держави. Пам’ятаємо слова митрополита Андрея Шептицького:    “… слаба та й нещасна така суспільність, що складена з нещасливих родин”.