Духовна культура українців

Міністерство освіти і науки України

Мала академія наук України

Чемеровецька філія України

Територіального відділення МАН

 

Секція філології

Духовна культура українців

 

Роботу виконав

Катков Дмитро Ігорович

учень 9 класу

Вільховецької ЗОШ

I-III ступенів

Науковий керівник:

вчитель української

мови та літератури

Анохіна Ніна Петрівна

2009 рік

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………. 3

Розділ І. Вірування, міфологія, демонологія українців………………….. .5

Розділ ІІ. Замовляння – найдавніший вид народної духовної культури... 26

Додаток. Запис замовляння……………..…………………………………..43

Вступ

Хто з нас в дитинстві і не мріяв опинитися на місці улюбленого казкового героя? Особисто мені найдужче хотілося побути отим мисливцем, який, врятував від смерті змію, отримав чудесний дар – став розуміти мову птахів і рослин, всього сущого. І, здається, мрія моя здійснилася коли я став вивчати давні заговори, замовляння, заклинання. Читаєш щось на зразок:

«Добридень тобі, лісе,

Прийшов до тебе по всяке зілля од всякого горя,

Щоби мої діти росли, не боліли

на голову, на усеє тіло,

і щоб я сам жив, не болів

на голову, на все тіло…»

Здається, що з тобою розмовляє ліс, відчуває твоє дихання, наповнюючи твоє єство зарядом енергії, бадьорості, впевненості.

Пропонований мною матеріал засвідчує, який великий і морально-етичний потенціал української культури, яке багатюще енерготворче джерело національних цінностей, які величезні

можливості криються у духовності українців.

Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, а не завезена поневолювачем, не нав’язана імперським центром, не імпортована з-за кордону. Взявши чужий зразок для творення своєї культури, народ виглядатиме нижчевартісним і провінційним. Так було з українцями в «інтернаціональній сім’ї братніх народів», культура якої зводилася до «злиття всіх націй і народів» з їхньою усередненою духовністю. Так було в Російській імперії, коли зразком для українця вважалося тільки «великоросийское»; так було за Польщі, коли значна частина українських панів відцуралася від свого народу, забувши своє рідне коріння. Так було й за часів Київської Русі, коли з волі князівсько-борської еліти русичів-українців заганяли до візантійського духовного ярма.

Тисячолітнє нищення духовної культури українців зробило свою справу. Та чи все так безнадійно втрачено? Огляньмося навколо – це ми Колядами зустрічаємо Новий рік, ми співаємо в колі друзів та рідних українську пісню, це ми вітали нашу незалежну державу зі сльозами на очах, освячували наш блакитно-жовтий прапор.

Що ж готує доля нам, українцям, нині? Невже наша історія так нічому нас і не навчила? Вивчаймо досвід і мудрість своїх предків, щоб не втратити самобутність, не розчинитися в круговерті часу, не згубити своє майбутнє.

Розділ І. Вірування, міфологія, демонологія українців

Міф – означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів, героїв, Всесвіту. Міфологія – сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти  від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій. Міфи також відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицький: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних, велетенських міфічних образів до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними анти натуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія». [8. 5]

У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких Богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував  як пережитки малокультурних звичаїв, неприязних для християн. [4. 113]

Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії природою і тому й Боги та міфічні істоти були для природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про вірування (в позитивному плані) у нас збереглися. Хто знає, якою б нині виглядає українська міфологія, якби мала писемні пам’ятки, (наприклад) у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду перед християнської доби.

Спроби якось упорядкувати матеріал з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині

XІX ст. вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте, систематичного викладу української міфології ми не маємо й досі. Крім того, матеріалістичний світогляд XX ст., особливо насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, покоління багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям.  [4. 114]

В українців існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; а внизу стояли люди, обдаровані великою силою, що могли конкурувати з демонами. Форма  релігії, в якій є багато Богів, але на чолі з одним верховним Богом, називається генотеїзмом.

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих вказівок на зразок: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог» тощо.

Отже, українська теогонія – сукупність міфів про походження і родовід Богів – зовсім не розроблена, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі.

Український олімп

Олімп – гора в Фесалії, де мешкають давньогрецькі боги. [9. 559]

Походження ж назви, на думку мовознавців сягає індо-європейських часів і в основі має значення коло, тобто вказує на округлість ряду вершин в Греції та Малій Азії. В переносному значенні олімпом називають групу найвідоміших діячів мистецтва, поетів тощо. [4.115]

Ми ж розглянемо олімп українських Богів (дохристиянської) віри.

Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над Богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з Богів, який залишався в пам’яті народу найдовше – захований у хащах, у високих горах від християнських священників, він вшановувався вже небагатьма вірними прочанами аж до ХІХ ст. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов’язаний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще не народжені покоління, єднав Род.

Жіночі божества Рожаниці були пов’язані з народженням і мали таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народжені дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Серед християнством книжок був «Рожденник, в которой  указани  добриє і злиє дні і часи, і влияниє їх на судьбу нарождающихся младенцев».

Роду і Рожаниці приносили жертви у вигляді хліба, сиру, каші (куті). Перед вживанням ритуальної куті,

На Різдво (Родздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток – покуть. Цей звичай побуту є досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, які в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнювався зі служителем культу.

Свята на честь  Роду і Рожаниць  відзначався навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так у Софії Київській у перші роки існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше, це дуже стурбувало священників і ці відправи були строго заборонені.  

Родові і Рожаницям, як найріднішим божествам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Найдавніші зображення Рода і Рожа ниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися  вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали фіксують ще в ю зображення родовідного дерева дверях хат: чоловіки зображувалися на листках цього дерева, а жінки – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, листочок або квітку.

Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетворився в хатнього Домовика, який за повір’ям жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.

Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату, в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – Богині плодючості – виникли у наших предків раніше чоловічого божества Роду. Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. В народі й нині близнюків вважають священними, або принаймі – таємними знаками Богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір’ям Великої та Малої Ведмедиці.

Сварог. Прабог, владика світу , батько українського олімпу. Назва Бога походить від давньондійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – Сварожчі. В одному чеському літописі є вказівка на те, що Сварог називався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, проте ніде не вставили йому кумирі, як єдиному Богові. Були кумири дванадцяти богам-сузір’ям. Отже деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Можливо у грецькій міфології це відповідно – дванадцять титанів. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне з українським Перуном, або зодіакальним сузір’ям Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI – VII ст.) с згадки про Гефеста і його сина Геліоса;наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.

Культ Сварога зародився, [вірогідно], на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар – на значній території: давнє городище Саварка, або Сваромо на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Снарха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварово у Польщі.

Священний вогонь, звався Сварожичем: «і огневі моляться, зовуще ого Сварожичем» - знаходимо у «Слові некоего христолюбца». Вшанування вогню на Україні має давне коріння, яке сягає трипільської доби, коли кожна родина молилася до свого Овина – домашнього вогню. Овином звалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зерна, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий огонь). Тут приносилися жертви овинному домовикові у вигляді півня, які мали сприяти успішному обмолоту зерна. Обряди добування живого вогню збереглися в Україні серед карпатських пастухів як ритуал першого запалювання вогню на полонині. Кожна родина мала своє святилище і свій жертовник (залишок трипільської доби). Це явище і відображено в приказці: «Церкви – не овини, в них образи все єдині». З прийняттям християнства стало байдуже, де молитися – у церкві свого села, чи сусіднього, бо ікони скрізь були спільні. Індивідуалізм української натури довго не міг змиритися з подібним явище: свої рідні Боги та свої хатні жертовники були ближчими, а отже, й правдивішими. Тому, незважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ ще й нині переховує деякі залишки стародавніх вірувань, іноді вже не усвідомлюючи їхнього значення, але виконуючи традиції своїх предків.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим законом споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які на вишивках, писанках, кераміці. Вони є на фресках Софійського собору в Києві – ось який знак живучості народних традицій, поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая Серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладення плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг і обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях українців.

Вшанування вогню поширене в Україні в багатьох весняних та літніх ритуалах, зокрема, пов’язаних зі шлюбом та очищенням.

Дажбог (Даждьбог). Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозоро назву: даждь – «дай» і бог – Близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства. У південних слов’ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, боже», або «Дай, боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!». [3.17]

У філософському розумуні Дажбог – дає буття, тобто дух і матерію, які є близнюками. Хоча Дажбог цілком пов'язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є і Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита та пшениці. Тому певний час серед науковців була поширена думка про Дажбога (Даждьбог) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ в рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправильно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню й небесної вологи – дає життєдайне зерно.

Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець піднімав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжу! Дай тепер нам в повну міру». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте не виключено, що до неї близьке християнське «Отче наш»: «…хліб наш насущний дай нам сьогодні». Безперечно, що найбільше звернень до Дажбога було пов’язане саме з хліборобськими обрядами. Його ім’я збереглося в своїй стародавній формі в деяких обрядових піснях:

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав

З правої ручейки

І ключик видав…

(веснянка, мова соловейка) [1. 26]

Або:

Там здибався князь із Дажбогом, рано-рано,

Там здибався князь із Дажбогом, ранесенько.

(весільна) [9. 6]

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух – це дух поля, Житній дух, дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя. Є народне повір’я, що жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна була цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини.

Навесні Дідуха обмочували і зерно знову висівали на поле: випускали Духа поля на землю. Саме це надавало врожаю  животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя  Володимира на Старокиївській горі. Князь Володимир перед прийняттям християнства зробив останню спробу систематизації стародавніх руського народу, якомога більше наблизивши їхню ієрархію до християнської. У зв’язку з цим Б.Рибаков висловив гіпотезу, що Сварог за своїм становищем мав бути ідентичним Богу-отцю (Саваофу), Дажбог (Хорс) відповідав Богові-сину (Ісусу Христу),Мокош (мати долі) ідентична християнській Богородиці. [4. 120]

Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово «корж»співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».

Із слов’янських перекладів давньогрецьких авторів дізнаємося, що Хорс відповідав давньогрецькому Аполону. В Україні є багато географічних назв, пов’язаних з цим Богом Сонця: Хорс, Хурс, Корсунь, Херсон, і т. под. Є такі назви і в Болгарії, Хорватії, Чехії.

Опис ідола, присвяченого Хорсові, подав один з мандрівників-чужинців, який бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змісві.  Напевно Хорс-Змієборець був пізніше втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця).

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів у Х ст. все більше заступав Сварога. Він ідентичний також грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконував аналогічні функції – оберігав дружину на війну, завідував громом і блискавкою. Його роль в християнстві перебрав на себе Ілля.

Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало «метати каміння». Цей Бог також залишив на нашій землі чимала географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чоловіче ім’я Перун, жіноче - Перуніка.

У договорах русів з греками воїни Аскольда (Оскольда) складали присягу Перунові як покровителі війська, йому ж присягали й воїни Ігоря: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган-русів». [5. 30]

Грім і блискавка мали як позитивне (викликання плодотворного дощу) так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому існувало безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Отже, наші предки мали вже ці знання з дуже давніх часів.

Волхви користувалися ворожбитськими книгами «Громниками», за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то «великий муж помре». Перший грім навесні вважався цілющим на здоров’я. цілющими також були так звані «громові стріли» - камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалася для лікування. Такі камінчики в Карпатах називали «Перуновими топірцями» (записано Іваном Франком).

Грім і блискавка на купала – добрий знак. Недарма цвіт папороті, який шукають у цю ніч, називають «Перуновим цвітом». Гадають, що надзвичайне напруження в природі під час грому сприяє зацвітанню квітки папороті. [11. №7]

Щоб узяти цей чарівний цвіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, поки не зірвеш. Перунів цвіт, як вірили, дає людині мудрість, багатство, силу, кохання, красу.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В «Густинському літописі» зазначено, що ідол перуна тримав у руках коштовний камінь – рубін чи карбункул. Біля Перуна завжди палало вогнище, яке постійно підтримувало призначені служителі культу. [4. 122]

Добувався цей вогонь тертям дерева об дерево, тобто був так званий «живий вогонь», який підтримувався вічно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна вважали відомих досі казкових персонажів Вернигору і Верни дуба.

Існує повір’я, що дерево, в яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів.

Стрибог. У Володимировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували неменше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів. Це один з найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався богом-винищувачем, богом війни, жорстокої битви і був відомий як Сатурн. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втілення у повітрі. Він, як і Перун, пов'язаний із Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять вітром, тому й божество стало уособленням вітру. [4.122]

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створювало музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистала, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: «своєму богові Посвистач моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».

Борис Рибаков ставить Стрибога в один ряд із Родом, Світ овидом, Сварогом, грецьким Ураном, що видається маловірогідним. Швидше Стрибог був ближчим до грецького Кроноса, символу невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах  сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка і Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Стр- трапляється  між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог.

Велес (Волос). Це один з найстаріших Богів, що вважався Богом достатку. Відома його друга назва «скотій бог», що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того, Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій. Олександр Афанасьєв пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Вересовим внуком», вказує на те, що Велес був ще й Богам поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезневський навіть порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був Богом муз. У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний Бог Вольсі, у чехів velis означає нечисту силу. Латинське vels значить «біс», литовське velis – покійник, vele – душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який опікувався домашньою худобою, тому й дістав назву «скотья бога». В обрядах на зв'язок Велеса з Родом і Дажбогом вказує звичай останнього снопа, який ще зветься «волосовою бородою». [4. 123]

Назва Велеса за деякими гіпотезами походить від «волох» - волохатий. Вважають, що він з’явився у наших предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й після трипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який за повір’ям впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом цей Бог набув людської подоби. Його кумири були дерев’яні й кам’яні. Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходиться на вулиці Нижній Вал (у1651р. згоріла). Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми стадами худоби, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх «волових свят» - вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» - бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами.

Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду «нечистої сили», його також почали ідентифікувати з міфічним Вісм – Богом підземельного царства мертвих.

Ім’я Велеса лишилося в багатьох географічних назвах: Волосів Яр (на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назва Молдови – Волощина – походить від імені Волоса. Волохи і валахи (молдавани і румуни) винайшли багато лікарських препаратів, настоїв для лікування хворих тварин. [4. 124]

Мокоша. Єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Мокоша (інші варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. Їй приносили жертви і вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша вірогідно була близькою до Рожа ниць (Дів Життя), покровителькою пологів, захисницею породільному. Тому в жінок віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше: навіть у ХVІ ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, чи не ходила вона до Мокоші. На Новгородщині культ Мокоші зберігся аж до ХІХ ст.

До Мокоші на Стратокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. За легендами саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Дослідники вважають, що вона походить від мокрий, мокнути. Цікаво, що в литовській мові є слово максі, що означає «в'язати, плести» і макаш – «плетений гаманець». Отже, це може вказувати на одну з функцій Богині, яку мали і литовці.  

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині – Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має ріж касту шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики, іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками.

Мокоша походить від ще давнього культу води – Богині Дани. Ім’я Дана складається з двох частин: да (середземноморське «вода») і на («неня», «мати»), тобто воно означало Мати-Вода. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «Ріка») або дунай – назви українських річок , оспіваних у багатьох піснях.

Переказ про Богиню Дану записав ще Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня Родючості. Її днем вважалася п’ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святою. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою. Богині, ідентичні Дані, існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка до цього ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).  [4. 125]

Приспівом до багатьох українських пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Шіді, ріді,

Шіді, ріді,

Шіді, ріді,

Дана!

Олександр Знойко висловлює також припущення, що ші – означає «вона», ді  - «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!»

Отже, є підстави вважати, що культ цієї богині розвивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-П’ятниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Параскева також опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами. Її зображення ставили біля криниць.

Якщо Дана залишила своє ім’я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують в усіх слов’янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Іван Нечуй – Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люди купались у воді, віруючи в її чудову силу».[8. 33]

Купайлом називали солом’яне опудало, яке молодь виготовляла спеціальна для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерев тощо, прикрашену квітками та річками. На думку Івана Нечуя-Левицького Купайло та Марена – ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Таке пояснення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу із святкуванням саме дня літнього сонцестояння. «Сонячне» опудало робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується опудало Марени (пор. Мар-ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною водою.

Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними ставами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами , піснями й танцями»справляли празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають опудало, розкривають його, а гіллячки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для родючості. Проте дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже, повертають до водяної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди замість опудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.

Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як змагання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому – стражданнями цих Богів, які закінчувалися смертю, то стає очевидним, що християнська віра запозичила свою філософію саме з язичництва. Після смерті настає воскресіння – навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні Боги.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважався символом плодючості.  Його назва має корінь Яр – (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Кострубонька: жінки з жартами ховають опудало Ярила (Кострубата), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою). У Білорусі навесні водили Ярилу – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. В інших слов’ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків – Вакх та Діоніс.

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні.

Троян. Чи не найменший досліджений з усіх богів, який вірогідно був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим Трояном. Дослідники під Трояном розуміють триєдність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці Божества ніби сполучені єдністю дій, але кожне діє в свій час: Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього Бога – Триглав. Тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили кумира. [4. 129]

Поняття про духів, демонів, демонологію

Крім головним Богів українського пантеону, існувало ще багато різних духів та демонів. Вони належать до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо Боги в ієрархії займають високе місце, як вияв духовної сили, то духи й демони пов’язані переважно з самою людиною, її тілом і життєвим простором .   

Дух – безтілесна «нематеріальна» сила, яка творить або певним чином впливає на матеріальне тілесне життя людей. [10. 272]

У міфології це переважно невидимі істоти, які, проте, іноді можуть показатися людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психологічний стан.

У деяких народів духи поділяють на злих і добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, так і через тисячу років, українець готовий діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».

Демон – переважно злий дух, біс, диявол, який виникає блискавично і, вчинивши якусь шкоду, безслідно зникає. [10. 234]

Демони часом прирівнюються до людської долі, вони насилають ті чи інші сни, спонукають до певних вчинків, штовхають до катастрофічних подій. Іноді можуть бути благодійними. Так, наприклад, є легенда про те, що люди «золотого віку» перетворилися в добрих демонів, котрі охороняють людство, спостерігаючи за його життям.

Демонологія дослівно означає «вчення про демонів». В описах демонології різних народів прийнято подавати персонажів міфів, переказів, вірувань, які не є богами і займають нижче в порівнянні з ними становище.

У зв’язку з фактичним договір’ям українців не зовсім чітким є поняття Нечистої Сили, оскільки з прийняттям офіційної християнської віри давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських забобонів тощо), а церква визнала їх «нечистою силою». Ось як про це пише Митрополит Іларіон «Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя, - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту». [6. 138]

Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися в суть християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, з чим вела постійну боротьбу.

Чорт – антропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має дохристиянське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського Диявола (Сатани) як противника Бога, володаря пекла, натхнення відьом на землі. Якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, важко встановити. Українці, як відомо без особливих мук сумління часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт за послуги відбирає у людини душу. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Іноді стріла Іллі-пророка вбиває разом із Чортом і людину. Тому ставлення християн до вбитих блискавкою неоднозначне. Давніші погляди на вражених блискавкою лишилися в кавказьких народів: така людина в них вважається обранцем неба, святих.

Образ Чорта в українській міфології докладно описаний, але залишається малодослідженим.

Домовик – образ, що походить, вірогідно, від культу предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Іноді душить сплячу людину, навалюючись на неї: тоді треба спитати «На добро чи на зло?». Якщо він теплий – на добро, якщо холодний – віщує хворобу. Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика. Коли родина живе в злагоді зі своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки.

Лісовик – дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому жертву у вигляді яйця або печива із житнього борошна, яку кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді худобу не будуть забирати дикі звірі. Пізнати Лісовика можна з того, що він при всій схожості з чоловіком не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Лісовик боїться також солі, вогню і липового поліна. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, який примушує чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці. Образи Лісовика і Чугайстера близькі до грецького Пана, волохатого, козлоногого і рогатого, який опікується лісами, полями, стадами, грає на сопілці. В російській міфології йому відповідає Лєший, котрий однак значно ближчий до тюркського Шуралі.

Водяник – втілення водяної стихії в образі водяного царя. Уявлення в образі старого довгобородого діда, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяного: йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував на кораблях звичай тримати чорну кішку, яка також була оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак). Водяник міг показуватися людині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Необмінним атрибутом Водяного, як і грецького Посейдона та римського Нептуна, є тризуб котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність.

Русалки – це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Проте існування русалок  поширювалося не тільки на водну стихію: вони могли жити в лісах, полях – тому не можна вважати їх духами річок. У найдавніших українських міфах простежується певний зв’язок русалок з культом рослин. З культом води ж пов’язані ті, хто втопився. Назва походить від давніх поминальних обрядів слов’ян русалій. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат з розпущеними косами, прикрашеними квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі ще як Мавки, Нявки (від стародавнього навь - покійник). Від водяних русалок вони відрізняються тим, що живуть у лісі на деревах, гойдаються на гіллях, можуть заманювати хлопців і, як усі русалки, залоскотали їх до смерті. Тому для русалок, мавок носили обереги: полин, часник тощо. Свято Трійці є поминальним тижнем, коли приносять їм жертви. Жінки прив’язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки.

Перелесник – літаючий дух, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима», як писала Леся Українка в «Лісові пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги проти таких  спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату. Не можна було згадувати Перелесника проти ночі. Про Перелесника докладно й поетично писала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»:   

…До неї уночі з’являвся перелесник,

Не дияволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав…

… На ранок, як співали треті півні,

Зникав той перелесник, а дівчина

Уквітчана, убрана засипала

Камінним сном. А потім цілий день

Бліда ходила, мов яка сновида…[12. 94]

Українська міфологія багата на образи, наповнена силою міфічних істот, духів і демонів. Все, що є в природі, було населене: в лісі – Полісун, в очереті – Очеретяник, в полі – Польовик, в болоті – Болотяник, скарби стереже – Скарбник, хворобу приносить – Пропасниця, або Моровиця.

Страшними вважалися упирі (вампіри), які п’ють кров у своїх ворогів. Це померлі, що не піддаються тлінню і живуть за рахунок випитої крові, проте вони бояться співу півня. Вважають, що уявлення про упирів прийшло до українців і до білорусів із Західної Європи.

Перевертні і вовкулаки – ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді в казках чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, що має якийсь гріх.

Поняття про щастя, випадок, успіх втілювалося в образі Долі, яку Бог давав при народжені кожній людині. Доля може бути доброю і злою, прихильною до людини і жорстокою. В українців виробилося уявлення про Долю і Недолю. Якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні – то життя людини буде пропащим. Не даремно кажуть: «Своєї Долі конем не об’їдеш». Проте природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимовити у Бога щасливу долю. Так Прокопій Кесарійський описав звичай приносити жертви Богу, де стверджує, що анти перед війною обіцяють велику жертву Богові, якщо він убереже їх на війні. Трапляється, що воїн лишається живим, тоді він приносить дарунки Богові і каже, що умилостив Долю.

Доля ідентична римській Фортуні, яка первісно вважалася богинею урожаю, материнства і жінок, і лише пізніше стала богинею долі, щасливого випадку. [4. 134]     

Розділ ІІ. Замовляння – найдавніший вид народної духовної культури

Мабуть, найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовленнях, забобонах тощо. Меншу вартість для вивчення міфології мають казки, бо в них навіть за наявності міфологічного елемента може бути багато побічного, побутового, християнського чи то просто жартівливого забарвлення. За висловом Івана-Нечуя Левицького «будувати на казках давню міфологію все одно, що писати історію якого-небудь народу на основі історичних романів».[8. 7]

Замовляння і прокльони  - це магічні слова, вислови, що мають чаклунську силу замовляння, приворожувати, проклинати кого-небуть.

Були і є люди, які вірили, що замовляння, закляття здатні викликати баханий стан. В основі багатьох з них лежить ототожнення космічного (природного) і людського: плоть – земля, кров – вода, волосся – рослини, зір(очі) – сонце, дихання(душа) – вітер, голова – небо тощо. Існували замовляння господарські (на добрий урожай, дощ, успішне полювання), лікувальні(забезпечення здоров’я), родинно-побутові(зміцнення розуму, сім’ї), суспільно-господарські(прти ворогів). Особливим романтизмом овіяні дівочі замовляння. Ними дівчата прагнули привернути до себе коханого хлопця або відвернути його від іншої дівчини. Чіткої межі між замовляннями, закляттями і прокльонами майже немає. Вони відрізняються лише емоційністю та позитивним чи негативним спрямуванням.

Основний зміст замовляння складає звернення до якоїсь вищої сили, яка б дарувала щось бажане, перелік різних причин хвороби трактується як наслання злої демонічної сили. [7. 8]

З того часу, як народ почав забувати міфічну старовину, почав мішати міфи з життям, з того часу він багато дечого переніс на землю, що діялось на небі. Народна фантазія переробила чисто міфічні образи відьом на звичайних людей з незвичайною силою знахарства. Але всі прикмети відьом і відьмаків показують на їхній давній чисто міфічний небесний образ.

У народних оповіданнях відьми й відьмаки витворяють над натуральні діла: держать у своїх руках дощ, град, росу, хмари й вихрі, крадуть з неба зорі й місяць, літають на повітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища, перекидаються звірами, клубками й іншим способом. Всі такі прикмети показують, що відьми й відьмаки – небесні образи, перенесені на землю пізніми часами на людей. [8. 60]

Самий образ, сама фігура відьом показує, що вони не прості жінки. Відьми бувають родимі і вчені. Родимі відьми мають невеличкий на два пальці хвостик, а як вони відьмують, то в них виростає хвіст, як у собаки. Вони багато знають, але нікому не шкодять і навіть помагають людям своїм знахарством. Про одну бабу (в Стеблові Канів. Пов.) розказували, що вона родима відьма, багато знає, але нікому не шкодить; раз  вона серед літа вилила в ночви чавун окропу, і окріп замерз, як зимою на морозі. Вчені відьми бувають лихі. Серед ночі вони розпускають по плечах коси і в одній довгій білій сорочці йдуть доїти корів. Такий образ відьми з розпещеними косами, в білій сорочці, з хвостом, з цідилком та з дійницею в руках нагадує образ водяної німфи русалки з розпущеними косами і в білій сорочці, або міфічної білої дівчини, котра гасить палаючу діброву водою з цебра та решета. Відьма – то образ німфи небесної води, перенесене на землю в побутове життя народу. І хмари бувають шкодливі і не шкодливі, вважаючи на те, чи сиплять вони літній дощ, чи град і сніг. Сама літня хмара може сипнути на землю серед літа льодом, як родима відьма обертає літом окріп на лід.

Перша прикмета відьом та, що вони крадуть з неба дощ і росу і держать їх у себе в горшках у хаті або в коморі. Розказують, що одна відьма сховала дощ у горшку під покутям. Раз відьма пішла в поле, а дома покинула наймичку й веліла їй не зачіпати горшка під покутям. Наймичка не втерпіла, розв’язала горщок і чує звідтіль голос: от буде дощ! Не встигла вона вискочити в сіни, а дощ ллє, як з відра. Коли се прибігає з поля хазяйка. Тільки вона накрила горщок, дощ зараз перестав. «Якби ще трохи постояв одкритий  горщок, то дощ затопив все село!» - сказала відьма. Про другу відьму розказують, що в неї у коморі стояли якісь позав’язувані діжки. Я відьми не було в дома, наймичка пішла й порозв’язувала діжки. Звідтіля так і полізли жаби, Ужі і всякі гади. Піднявся страшний шум, налетіли чорні хмари, зашумів вихор і полив страшний дощ. Відьма прибігла повкидала гади в діжки, знов позав’язувала і дощ зараз перестав. Те саме розказують і про відьмаків. Один знахар жав на полі з другими женцями. Бувало в жнива серед дня насунуть чорні хмари: женці кидаються зносити снопи, а він собі ні гадки! Жне та жне: не буде дощу! І хмари проходять без дощу. Раз найшла страшна хмара. Коли се іде до знахара на чорному коні чорний чоловік і каже йому: «Пусти!»  «Не пущу», - каже знахар, - «було не набирати так багато». Чорний чоловік щез, хмари посизіли й побіліли. Женці думали, що от-от  посиплеться град. Коли се іде до знахара другий  чоловік увесь білий, на білому коні і кричить: «Будь ласка, пусти, бо не видержу!» Знахар підвів голову та й каже: «Та вже йди, тільки на той  байрак, що за полем». І над байраком зараз заперіщив град. Раз один чоловік робив на полі, коли дивиться, аж на нього летить вихор. Він ухопив сокиру та й кинув у вихор: сокира ввігналась у вихор, як у дерево, і він поніс її геть. Після того той чоловік заїхав на ніч у село до одного мужика. Він увійшов у хату, а в хаті лежить хазяїн і стогне. От чоловік  і питає в дітей, чого то батько так стогне, а діти кажуть, що то батько скалічив себе сокирою. Коли дивиться він під лаву, аж там лежить його сокира. Чоловік догадався, що кинув сокирою в знахаря та мерщій з хати. З цього усього можна бачити, відьми й відьмаки мають владу над хмарами й вітром, що вони держать у своїх руках дощ, град, погоду й непогоду, можуть насилати засуху й неврожай. У давні часи відьми були одним із образів німф небесної води, а відьмаки були демонами вітру й хмар.

Друга прикмета відьом та, що вони крадуть з неба зорі. Народ розказує про падючі зорі, що їх крадуть відьми та ховають у глечики. Найбільше зірок крадуть відьми на празник Коляди й Купала; часто вони тоді крадуть і місяця, а як часом впустять яку зорю, то ловлять її плахтою. Розказують, що було село, де жило мало не тисяча відьом.  Вони так багато покрали зірок з неба, що вже не було чим світити. Бог послав св. Андрія; Андрій ударив палицею, і все село з відьмами пішло крізь землю, і на тому місці стало болото. Вночі, як тільки поснуть люди, відьми виходять надвір у довгих білих сорочках з розпущеними косами, обводять руками зоряне небо, закривають місяць хмарами, і потім хмари заволікають усе небо. Зараз починається надворі грім і блискавка, і відьми тоді біжать доїти корів. Вони так видоюють корів, що з дійок разом з молоком дзюрчить кров. Часом відьми заганяють місяця в хлів і при світлі доять корів. З цього всього можна пересвідчитись, що відьми – то давні образи хмар, що собою закривають зорі й місяць од людського ока, і як почнеться грім і блискавка, то з небесних корів – хмар дзюрчить дощ.

Третя прикмета відьом та, що вони літають на Лису гору. Як тільки відьма хоче летіти на Лису гору, то приставляє до огню в горшку тирлич – зілля. Починає зілля кипіти, відьма скидає з себе сорочку, маже під колінами, під пахвами якоюсь мастею, сідає верхом на помело або на кочергу, хапає в руки мечик од терлиці або од бительні і летить через вивід на Лису гору. Лисиних гір, куди злітаються відьми, показують багато: і в самому Київі, і нижче Київа понад Дніпром. На Лисій горі над відьмами верховодить відьмак. При світлі багаття відьми починають гуляти, танцювати, граються у війну, кидаються одна до другої з мечиками і приказують: «Втну та не дотну!» Як тільки заспівають півні, відьми сідають на кочерги й помела і вертаються додому. Розказують, як один москаль, ставши на квартирі у відьми, підглядів, як його хазяйка, зробивши свою відьмачу операцію, шугнула через комин у вивід, вхопивши в руки мечика од терлиці. Цікавий москаль приставив до вогню те саме зілля. Зілля почало кипіти і москаль почув, що його щось піднімає вгору. Він помазався мастею, вхопив у руки тесака і шугнув у вивід на Лису гору. Оглянувся москаль, аж він сидить на горі серед відьом і між відьмаками, зараз впізнав свою хазяйку. Він злякався і сховався за камінь. Дивиться він, аж відьми почали прискакувати одна до другої з мечиками, приказуючи: «Втну та не дотну». Москаля розібрала охота; він не втерпів, вискочив з-за каменя, кинувся з тесаком на відьму і крикнув: «А я втну та й перетну!» Як махне тесаком, та й одрубав своїй хазяйці пальця. Відьми розлетілися, прилетів москаль, прилетіла й хазяйка і ввійшла в хату нишком-нишком, але за те вона виссала з нього кров і він умер.

Відьми не тільки самі літають, але можуть поробити, що й другі люди літатимуть. Як тільки відьма любить якого парубка, або сердита на кого, приставляє до огню зілля; зілля починає кипіти, і чоловік здіймається з місця і летить. Кипить зілля помаленьку, чоловік летить низько, на половині лісу і часом може розбитись; кипить зілля дуже, чоловік летить високо, вище од лісу. Чоловік летить і все кричить: «Пити, пити!» Його можна зсадить, заткнувши в землю ніж, що сім літ ним ріжуть свячену паску.

Літання відьом на Лису гору так само доказує, що відьми – давні образи хмар, що літають по небу. Огонь в печі, багаття на Лисій горі – то символ небесної пожежі в час дощу й грому, як блискавка ніби запалює небо. Само тирлич – зілля, як і папороть емблема блискавки. Сама гра в війну мечиками нагадує війну Громовика в час дощу й грому серед вогню й диму, а Лиса гора – то образ неба, то та скляна гора, на кору в казках лізуть багатирі й змії. Ще й тепер сибірські тамани звуть небо: «отець лисе небо!». Відьми злітаються на Лису гору на Коляду, проти Великодня і на Купала, в той час, як буває в природі повернення сонця на літо, на весну і на зиму.

Професія відьом  - доїти корови. Відьми заправляються в цьому ділі на Великдень і на діяння вночі держаться в церкві за замок (бо весною одмикається земля й вода). Відьми доять корови і просто і над натуральним способом. Скільки відьма може збагнути оком, там вона має силу навести голод і відняти молоко від корів. Яку корову вона встигне видоїти на Благовіщення і на Юрія, ту буде вона доїти здалека, коли схоче: заб’є кілок в одвірок коло дверей, або в стовп у хижці, і тільки  одіткне, то й потече молоко. Одна наймичка служила у відьми, пішла в хижку і одіткнула кілок. З дірки потекло молоко, а потім почала текти кров. Наймичка злякалась і забула заткнути кілок, поки не прибігла хазяйка і не заткнула кілка. Часом відьми доять молоко прямо з стріхи, підставивши дійницю. Відьми ссуть кров. Один наймит підглядів, як до його хазяйки раз зібрались відьми, напали на сонного хазяїна, виссали з нього трохи крові і напекли з неї коржиків. Відьми перекидаються собаками з довгим вим’ям, кішками, жабами і навіть клубками. Один чоловік піймав відьму, а вона перекинулась жабою. Чоловік махнув сокирою і одрубав жабі два пальці на нозі, а другого дня довідався, що його сусіді одрубані два пальці на нозі. Один наймит, прокинувшись сонним, підглядів, як його хазяйка мазала сметаною пироги. В полумиску нестало сметани домачати пирогів. Хазяйка каже: «Скакуха, рябухо! Дай мені сметани!» З-під полу вилізлі здорова жаба; хазяйка підставила полумисок і жаба наригала повний полумисок сметани. Розказують, що відьми на Юрія збирають у цідилки росу, і видавлюють вже молоко, а сусідські корови зостаються без молока.

Такий спосіб доїти корови і добувати з жаби сметану, а з роси молоко, - показує, що в давні часи відьми були богинями хмар, з котрих доїли небесне молоко і сметану–дощ, так як індійський громовик Індра любив доїти небесні корови (хмари) і посилати їх молоко на землю; а перекидання відьом звірами, жабами, огневими клубками і навіть огневими зміями нагадують зміну форми хмар на небі, освічених блискавкою. [8. 64]

Родичами відьом були упирі та вовкулаки. Упирями бувають знахарі й вовкулаки. Упирі родяться од чорта й відьми, як каже народна приказка: «упир і непевний усім відьмам родич кревний» упирі бувають живі й мертві. Живого упиря легко пізнати: в нього лице дуже червоне, неначе налите кров’ю, і він дуже любить пити горілку. Упиреві дуже важко вмирати; він мучиться і конає кілька день, закриває очі й рот, лежить зовсім уже мертвий, але знов лупає очима, розкриває рота, дише і знов замирає. Кажуть, що одному дідові упиреві, щоб він скоріше вмер, заливали очі й рот топленим воском, але упир, полежавши трохи, ніби зовсім уже мертвий, знов лупав очима, роззявляв рота і топлений віск одлітав з очей і рота. Щоб упир скоріше вмер, кажуть,  треба зірвати дошку з стелі. Як тільки він умре, то зараз підіймається коло хати страшний вихор, чорти хапають упиреві душу і несуть у пекло. Мертвий упир лежить на лаві червоний і поглядає одним оком. Як його поховають, він не гниє в домовині, лежить червоний, і в нього виростають пазурі на пальцях і довге волосся. На упиревій могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глупу північ, ходить по хатах і ссе кров з людей, а найбільше з маленьких дітей. Упир ходить через зачинені двері або прогризає залізними зубами дірку в дверях. З кого упир виссе кров , той швидко вмре. Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу. Як тільки заспівають півні, упирі тікають на кладовище в домовину, а як опізняться, то падають додолу навзнак. Упирі не тільки ссуть з людей кров, але держать у своїх руках дощ, насилають засуху і неврожай. Щоб упир перестав шкодити, кажуть, треба одкопати упиря і, пробити його за одним разом осиковим кілком в груди або в спину, або забити осиковий кілок просто в могилку. Як упир і потім не перестане ходити, то треба його викопати і спалити. Недавно на Таращанському повіті в засуху народ викопував одного старовіра; його били по голові, лили на нього воду з решета, приказуючи: «давай дощ!». Розказують, як одного  упиря викопали і вкинули в огонь з осичини. Тільки що схопилося полум’я, упир лопнув, з нього полізли гадюки, черви, полетіли сороки й ворони. Люди обступили багаття з мітлами, лопатами й кочергами і загрібали всю нечисть в огонь, щоб упир не виліз яким-небудь черв’яком або гадюкою.

Прикмети упиря такі самі, як і прикмети відьми. Упирі люблять ссати кров, а за життя люблять дудлити горілку, як відьми люблять доїти, а часом і ссати молоко з корів, або доїти й кров; вони крадуть дощ, насилають засуху, перекидаються звірями й птицями так само, як і відьми. В домовині в упирів росте довге волосся, як і відьми люблять розпускати по плечах коси. В упирях ми бачимо пів міфічну істоту, так само як і відьми, тільки в чоловічому образі, од чого народна фантазія тільки трохи змінила поетичні фарби. Упир то демонічний образ хмари, то сам демон хмари, що висисає з неї дощ, змінюється на всякий посіб і пропадає зовсім у небесному огні, в блискавці. На Червоній Русі в засуху й холеру палили упирів і відьом навіть на терновому вогні, а терновий огонь – то символ небесного огню, блискавки, і грає чималу роль в українській міфології. Сам вихор, що хапає упиреві душу, показує, що упир не хто інший, як сам демон вітру й хмар, втілений в обрізі червономордого п’яниці – знахаря.

Міф про вовкулаків не розвивається гаразд у народній фантазії. Кажуть, що вовками перекидаються самі знахарі, а часом обертають у вовків парубків, на котрих вони сердиті. Стрічаючи людей в лісі або в полі, вовкулаки не рвуть їх, а тільки жалібно дивляться їм в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять, а овечок  тільки душать, але не ідять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням, то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки ссуть кров як і відьми.

Віра у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купала, тоді саме, як відьми збираються на Лису гору. Вовкулаки належать до одного міфічного типу з відьмами, відьмаками і упирями; вони пів міфічні істоти, стоять на переході од зооморфічних до антропоморфічних міфічних образів хмар. У народній міфології хмари часто описуються як череда вовків, а св. Юрія народна фантазія настановила пастухом вовчої череди, перенісши на нього прикмети громовик, як пастуха небесної череди.

У старовину волхви і чудесники були однозначні, а пізніше від них пішли наші ворожбит, знахар, відьмак, відун, чарівник, чаклун, шептун, чародій, химородник і т.ін.  – усе це слова одного значення, тільки з підкреслення якоїсь своєї особливості: ворожбит – від «ворожити», знахар – від «знати недуги й будуче», відун, відьмак, відьма, відьмувати – «відати все», чарівник – «хто вміє чарувати» й т.ін. Цим самим займались й жінки, і це були: чарівниця, знахарка, ворожка, чаклунка, чародійниця, шептуха й ін.

Усякі відуни згадуються частенько вже в Біблії, як ті, що допомагають людині, напр., коли вавилонському цареві потрібно було розгадати сон, то він кличе «чарівників та заклиначів і чаклунів та халдеїв». [13. 14]

Різного роду чарівники звичайно допомагають людині, а особливо лікують її, звідти їхня сила в народі й уперта невмиручість. З нечистою силою вони звичайно не знаються; навпаки вони легко викликають своїми вміннями навіть дощ чи погоду, цебто борються з чортами, які той дощ крадуть. Щоб чинності були сильніші, знахар чи ворожбит виконує їх певного часу й на певному місці, напр., або вранці до світу, або під зорями, або на кладці біля води.

Чаклуни знають вірні способи виганяти щурів з обістя, про що є багато переказів. Чарівниці вміють приворожувати хлопців до дівчат, а деякі з них знають навіть молодильне молоко, - щоб не старітися. Часом бувають і злі чарівники, що шкодять людям, особливо своїм ворогам, і насилають на них чари, але інший чарівник легко їх здіймає. Вдавнину ворожбити мали велику силу й часто були провідниками плем’я. Помираючи, відуни можуть передавати набуті знання своїм дітям – це будуть т.зв. «родимі чарівники».

Чарівники, відуни знають усе минуле й будуче людини і добре допомагають зіллям та заговорами при недугах. Але з бігом часу, під впливом Християнства різні чарівник  переходять помалу в злих людей, що часто шкодять людині. Вони починають наврочу вати на людину не тільки наочно, але й навіддаль, можуть наврочувати (від «ректи» - наворожувати) навіть над її слідом.

Слина й плювання як ознаки сили звичайні при чаруваннях. Щоб удар був сильнішим, треба в руку поплювати. Існують приповідки: Не все той б’є, хто в жменю плює; Хоч і дощ іде, а він у долоню плює; Не клени, бо шкода слини. [13. 15]

Чарівництво, звичайно, взагалі сильно відбилося й по наших старих приповідках, напр.: У вдовиці чари на полиці; Баба шептуха від злого Духа; І ворожка не порадить; На вечорницях дівки чарівниці й т.ін.

З бігом часу постав особливий рід віщунів – відьми. Назва походить від «відати» - знати, знати все. Бувають відьми родимі, що походять з відьомського роду, вони конче мають малого хвоста, і бувають вивчені, що відьмацтва навчилися від кого іншого, - вони хвоста не мають. Відьом не треба плутати з чарівницями: ці можуть робити й добро, а відьма спосібна тільки на зло. Віра в відьом відома багатьом народам, найбільша вона в німців, поляків і в нас; латинські народи відьом майже не знають.

Жінки були сильніше прив’язані до нашого стародавнього поганства і по прийнятті Християнства ще довго сильно його трималися. І це жінки найбільше заступили давніх волхвів, і х них постали різні відьми, чарівниці, гадалки й т.ін. У Початковому Літопису читаємо: «Тако во вся роди много волхвують жени чародійством, і отравою, і іними бісовськими козньми». Серед стародавніх сповідних питань згадки про ворожок знаходимо нерідко. 

Відьми відьмують – накликають біду на людей різними способами: вони крадуть дощ і росу; і через них лютують на землі посухи; а то можуть украсти й місяця. Вони доять чужих корів і не рідко можуть задоїти до смерті до загину, а відьми родимі можуть доїти й на віддаль. Це вони роблять на збіжжі, на нажиті, пшениці й ін. т.зв. «закрутки» - закляття на господаря, який, коли споживе зерно з-під закрутки, то сам скрутиться, як ця закрутка. Не вільно навіть торкатися цих закруток – їх може зняти закляттям тільки ворожбит. По старих Київських Требниках були особливі Молитви на зняття таких закруток. Чорні коти завжди на послугах відьом, і тому зле людині, коли перебіжить дорогу чорний кіт. В ніч під Купала або іншого часу відьми й взагалі вся нечиста сила збитаються на гулянку на Лису Гору, головного на ту, що на правому боці Дніпра біля Києва, чому «київська відьма» завжди дуже вправна й найтихіша. У німців відьми також бенкетують у Вальпургієву ніч, пор. «Фауст» Гете.    

Лиса Гора відома в багатьох народів і з дуже давнього часу, уже в Біблії її згадується, пор. Числа 23.3: «І Міл’ам пішов на Лису Гору». Див. також Ісая 13.2 вилисіла гора, відкрита гора. [13. 16]

На гулянки відьми вилітають з хати на коцюбі, вінику чи помелі або також на чорному коті через комин; щоб вилетіли, вони мусять намаститися особливою мастю. Відьми часто перекидаються домовим звірем і бігають до людей, щоб їм шкодити. Бувало, що таких перекидьків ранили і потім удень бачили відьму з цими ранами. Відьма легко стає молодою й вродливою і такою поспішає на Лису Гору, на бенкети з дияволами.

Відьма завжди знається з нечистим й накладає з ним, тому й має чародійну силу. Для свого відьмацтва відьма чи відьмак уживають особливих чарівних речей: кістку з лелечого крила, гусячий та собачий кал, жаб і т.ін. та готовлять різні чародійні масті.

Відьма не тоне у воді. По судових присудах, кого підозрівали в відьомстві, кидали в воду: коли тримається зверху і не хоче тонути, то певна відьма, коли ж зразу йшла на дно, то невинна. Часом відьми й по смерті не гниють, бо земля їх не приймає. З історії знаємо, що року 1667-го гетьман Брюховецький спалив живу полковницю Гострую «за малую вину», чи не за відьмування.

П.Куліш твердить, що «тільки полум’я відьмам біда: бо полум’я й чорти не заговорять». Іпатіїв Літопис під 1173-ім роком подає, що галичани спалили Настю Чагрову, невінчану жінку кн. Галицького Ярослава (оголосивши її відьмою).

Дівчата, особливо гарні, часом стають відьмами чи чарівницями і приворожують до себе гарних хлопців. Бридкі старі жінки також легко стають відьмами. Так само бридкі чоловіки робляться відьмаками. Взагалі всякі потвори – то відьми й відьмаки. А вже циганки – всі відьми, і знають найрізніші способи чарування, а ворожіння особливо і це їхнє заняття.

Щоб позбутися відьми, на Свят Вечір обсипають хліви й стайні маком: відьми дуже люблять мак і, прийшовши до хліва дохти, будуть визбирувати до маківниці і не матимуть часу йти до худоби.

Суди на відьми були  скрізь поширені, особливо в Європі. В Україні їх було зовсім иало, і то більше з польського впливу .                            

Цікаво, що судові процеси на відьом були навіть і в США. Скажимо, року 1692-го в Америці 28 «відьом» були повішані «за чарівництво і за зносини з дияволом». Року 1711-го 22 «відьми», на турбування їхніх родичів, були реабілітовані. А 28-го серпя 1957-го року були реабілітовані й шість останніх…

[13. 17]

Ворожбитство волхвів було сильно розвинене, і воно було складовою частиною дохристиянської «релігії». Волхви звичайно й гадали по найрізніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по птахах і звірях, гадали по ході коня, по нутрі жертовних звірин і т.ін.   

Щоб знищити ворога, треба замовити за нього Службу в Церкві, а під час неї свічку трмати боком, щоб вона капала, і як скапує свічка, так скапує й ворог. Це зветься «Чорна Служба». [13. 18]

Зла людина легко може наврочити лихо словом або пристріти очима (порівняй в нашій мові слова: урок, наврочити, врочити, корінь слова «рок», «рек», хвідси: пророк, вирок і т. ін.), і таку злу людину можна пізнати вже і по її очах. Як добра людина гляне на вас, то пошаститься, а коли зла – наврочить на нещастя. Тому ховають дітей від злого ока, так само й немовлят при купанні. Але щоб було певніше, треба знати заговори проти вроку. Навіть та річ, що буває на людських очах, може бути наврочена злими очима, напри. Добра скрипка може від цього легко тріснути, а щоб того не сталося, треба зачарувати її від пристрілу.

Ворожіння йде й на добре, а тому приповідка: Добре тому жити, чия мама вміє ворожити.

Але в теперішній час ворожіння зводиться на ніщо: Циган ворожить, тому босий ходить. Взагалі ж у нашому словництві часті слова: чари, чарувати, чарівництво й т.ін., або подібні вирази: Спить, як зачарований.

З Богом не можна говорити звичайною буденною мовою – він цієї мови не зрозуміє й не послухає. Треба знати Божу мову, й її, власне, знали волхви.

Слово, належно й своєчасно сказане, має велику й чудодійну силу, - воно лікує, приносить добро («благословення») або, навпаки, сильно шкодить. Зле слово, сказане відповідного часу ворожбитом, конче збудеться, як може збутися й слово добре. Такі слова, власне, й знають ворожбити, чому можуть легко людину лікувати або, навпаки, наслати їй хворобу. Віра в чудодійну силу слова в наших предків була дуже велика, чому було й велике поважання волхвів, ворожбитів і т.ін. Знати належне слово можуть не тільки чоловіки, але й жінки – відунки, чаклунки чи відбми.

Відуни завжди вміють складати слова в магічні формули, які неодмінно справдяться. Взагалі ж буває й певний час, коли кожне слово, голосно сказане, конче сповниться; пор. приповідку: Скажи слово, а нещастя готово. Ось тому звичайно радять не говорити непотрібного ні на кого на ніч, щоб часом не наврочити. Накликання бажаного словом знаходимо по всіх обрядових наших піснях.

Ось на основі стародавньої віри в силу слова й засновані всі наші закляття та замовлення. В заклятті звичайно висловлюється наше сильне побажання про щось і віра, що так станеться. Закляття часто зв’язані з молитви або переходть у них. Давня людина бачила круг себе багато магічного, вірила в магічну силу слова і з глибокої давнини пильнувала його використати. [13. 19]

Закляття та замовляння бувають найрізніші. Перше були вони на ворогів, як і ворожіння. Крім цього, багато замовлянь-заклять на хвороби: на кровотечу, на хворі зуби, на різні хвороби, на вкус гадини. Є закляття на плоди, щоб ліпше родили. Є замовляння на вроки, щоб відурочити. Є й сильні, - на смерть. Часто бувають закляття – привороження парубка на любов до дівчини, щоб дати красу дівчині й т.ін. Бувають закляття й на силу природи: щоб морозу не було, щоб сонце світило,  щоб дощ іщов: «Іди-іди дощику, зварю тобі борщтку». Закляття батьків на дітей завжди грізне, бо сповнюється.

Деякі закляття перейшли в обряди. Коли весною вперше бачать гусей диких, журавлів, ластівку й ін., підкидають до них, що під руку попаде: солому, грудку землі, шапку з голови й ін., і говорять: «Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!». Так само топчуть перші весняні квіти і проказують: «Щоб на той рік діждати сон-траву топтати!».

Є багато різних заклинань супроти нечистої сили, напр. робиться круг навколо себе або такий круг з молитвою-заклинанням.

При заклятті слово мусить бути зв’язане з певним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т.ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліворуч. Часом пори цьому зав’язуються вузлики, особливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбитися й над слідом того, кого заклинають.

Закляття звичайно мають певну форму, а саме – нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка. Вони часто двочленної форми:

«Впечі огонь горить і тлить дрова, – так би тліло й горіло серце в ворога мого».

Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр: Спи, щоб ти не встав!; Бодай ти сонця небачив!; Іди до чорта в зуби!; Іди під три чорти і чотири відьми! [13. 20]

Про злу людину, що любить клясти, кажуть: «Так кляне, що аж трава сохне!», «Так кляне, що аж земля стогне!».

Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговлорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговор, часом прикази та страхання вищої сили.

Чари – це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, - він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.

Заговір тоді тільки буде дійсним, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персофікується і заговором проганяється.

У знахара-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, - він усе це сушить у хаті попід стелею та на дворі попід стріхою і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу або навпаки – насилає її. Коли відун нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.

Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр.., закласти бджоли), і вони охоче служать народові. [13. 21]

Висновки

Необхідно зберегти і передати нащадкам усі ті кращі надбання національної культури, що були виплекані протягом століть українським народом. Треба зробити сьогодні, аби завтра не висохло життєдайне джерело народної мудрості і творчості. Докласти всіх зусиль, аби створити таку атмосферу, яка б спонукала до вивчення духовності народу, його надбань.

Прикро, але навіть у сільській місцевості, де в побуті й заняттях населення збереглося чимало традиційного, люди відлучені від свого коріння і часто-густо не знають звичаїв та обрядів. Хіба не парадокс, що хлібороб із діда-прадіда веде розмову із землею лише через агронома, нехтуючи багатющим досвідом народної культури, що син хлібороба не тягнеться до коси.

Ще прикріше, коли люди забувають духовні традиції, народні звичаї, моральні цінності. Та ці традиції, звичаї, мораль може зберігатись тільки передаючись від прабатьків до батьків, а відтак до дітей та онуків.

Потяг до них є першоосновою справжнього патріотизму.

Наголошу, що звертання до традицій не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогоденя і уявити майбутнє. Зміцнення Української держави немислиме без формування духовної незалежності суспільства. Ми, українці, володіємо колосальним духовним і моральним потенціалом, який зосереджено в українській традиційній культурі. Наш громадянський обов’язок задіяти цей потенціал у державотворенні, у формування національної самосвідомості громадян нової України.

Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, її одвічний гуманізм, добробут, все прощення, доброзичливість, щиру гостинність, щоб врівноважити свої вчинки, спрямувати їх на утвердження української державності, забезпечення душевного затишку усім, хто живе на етнічній землі України. А тому слід розуміти особливості української душі, оскільки у тотожності філософії держави та національної вдачі заховані нуртуючі джерела енергії.

Список використаної літератури

1.           Календарно-обрядо ва поезія. – К., 1987.

2.           Ковальчук О. В. Українське народознавство. Книга для вчителя. – К. :Освіта, 1994

3.           Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року: - К., 1965

4.           Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: Зодіак – ЕКО, 1995

5.           Літопис Руський. – К. - 1989

6.           Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.

7.           Москаленко М. Н. Українські замовляння: Дніпро 1993.

8.           Нечуй Левицький І. Світогляд українського народу 

9.           Нова радість ствла. Колядки та щедрівки. – К. 1991.

10.      Сучасний тлумачний словник української мови: 65 000 слів /

За  заг. д-ра філол.  Наук, проф. В. В. Дубічинського. В. Д. «Школа», 2006- 1008с.

11.      Ткач М. Четвертий вимір вимір, або коли цвіте папороть? // Знання та праця. – 1990. - №7

12.      Українка Леся. Поезії. – К. – 1985

13.      Чари українські. 2-ге вид.,стереотип./Упоряд.О.М. Таланчук. – К.:Либідь, 1994.

Додаток

                

Замовляння від зубної болі

Місяць на небі, камінь на землі, а риба в морі. Коли вони будуть пить та гулять, тоді будуть у --- зуби рвать.

Записано від Яреми Г. С. 1946 р.н

С. Кузьминчик.

Освіта середня

Гора з горою, камінь з травою, риба з водою! Як всі вони зійдуться докупи, як камінь заводяніє, вода закам’яніє, - тоді зуби заболять у народженого, хрещеного ---.

Записано від Шумади Г. Ф.1939 р.н

С. Кузьминчик.

Освіта початкова

Замовляння від кольки в грудях

-                Колька, колька, де ти взялася?

-                Од вітру.

-                То піди на вітер! Чи ти взялась од людей? То піди на буйні вітра. Тут тобі не стояти, жовтої кості не ламати, жил тобі не в’ялити. Не я помагаю, а Матір Божа помагає.

Записано від Шумади Г. Ф.1939 р.н

С. Кузьминчик.

Освіта початкова

Замовляння від переляку

Переполох чоловічий, жіночий, парубочий, дівочий, хлоп’ячий, кінський, овечий, заячий, перепилячий, гороб’ячий, гадючий – я тебе вишіптую, я тебе визиваю, я тебе викликаю, на темні луга одсилаю. Іди собі темними лугами, буйними вітрами у чисте поле. Тут тебе зовсім не треба. ( вишіптують 9 раз, а як великий переляк, то тричі по 9)

Записано від Шумади Г. Ф.1939 р.н

С. Кузьминчик.

Освіта початкова

Замовляння від зурочення

При зуроченні з недоброю людиною кажуть: «Сіль і печина тобі з лихими очима. Як думаєш мені добро, то нехай і тобі добро, а як думаєш худо мені, то нехай і тобі самому.»

Або так:

«Сіль тобі в вічі, печина в зуби, а камінь на груди.»

Записано від Кріль Г. В. 1937 р.н.

С. Кузьминчик

Освіта початкова

Відмовляння від горілки

На дорозі знайти мотузку, зав’язати кінцями всередину, палити па сковорідці, а як мотузка загориться то тричі говорити: «Так як ця мотузка зав’язана, так би йому, рабу Божому --- зав’язало від всякого п’янства мисленого! Як та мотузка згорить, хай так і бажання пропаде.»

Записано від Кріль Г. В. 1937 р.н.

С. Кузьминчик

Освіта початкова

Замовляння від «ячменю» на оці

Один каже: «ячмінець», а другий каже: «брешиш»(той, у кого хворе око) так тричі промовляють. Тоді перший плює три рази на хворе око.

Записано від Кріль Г. В. 1937 р.н.

С. Кузьминчик

Освіта початкова

Замовляння від кровотечі

Три рази треба промовити: «Їхав чоловік по каменю орати кам’яним плугом, кам’яними волами і наорав каменю і насіяв кукілю. Як кукілю не зійти, так із того сустава крові не піти.»

Записано від Кріль Г. В. 1937 р.н.

С. Кузьминчик

Освіта початкова