Урок-театр поезії. “Незбагненна таїна". Частина 3

Вільховецька ЗОШ І-ІІІ ст.

Урок-театр поезії

“Незбагненна таїна кохання”

(сходинками інтимної лірики Ліни Костенко)

конспект уроку

з української літератури

вчителя української

мови і літератури

Анохіної Н.П.

Тема уроку. Незбагненна таїна кохання… Сторінки інтимної лірики Ліни Костенко

Мета уроку. Збагнути інтимний світ кохання, джерела ліричного таланту митця; удосконалювати уміння розпізнавати і передавати настрій поезій; розвивати навики художнього читання, артистизму старшокласників; виховувати в них бажання формувати власний духовний світ, світлі почуття.

Обладнання. Мультимедійний проектор, декорації, що символізують осінню природу, відеозаписи пісень «Осіннє золото» (сл. Д. Луценка), «Білі заметілі не метіть любов» (сл. і муз. П. Доскоча), «У сяйві бабиного літа» (сл. Г. Костів-Гуски), плакати із висловами про кохання, портрет Л. Костенко на фоні квітів

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

(Учнів розділено у три групи. Одна із них займає місце за столом, вибудуваним у формі серця, вкритим червоною скатертиною і встелений квітами, кругом плакати із висловами відомих людей про кохання. Для цієї групи учнів підготовлено індивідуальні запитання. Інші дві групи – читці поезії.)

Лине лірична мелодія

Голос за кадром:

Мелодія дощем рясним іскриться,

Десь поміж нот поезія душі бринить,

Чарує, пестить і п’янить…

Торкніться струн її – розіллється любові музика,

Займеться зорею в небі вечоровім

І знову спалахне у Слові,

У серці жінки одізветься,

Гарячою сльозою задзвенить…

Яка блаженна мить!..

Слово вчителя

Поезія… Музика… Жінка… Любов… Заворожуючі слова… Варто зазирнути у їх чарівно-блаженні очі – і заблукаєте у дивовижному полоні забуття. Немає поетів, які б не одухотворили ці образи у своїй творчості: вже надто значиме місце посідають вони у спектрі людських почуттів. Лише торкніться їх ніжних пальців – і ви побуваєте на справжньому святі для душі.

(Звучить відеозапис пісні «Осіннє золото», ледь стихаючи. Четверо юнаків виходять почергово з різних сторін сцени)

Юнак 1

Є жінки, немов зірки небесні,

Що згорають, впавши з висоти,

Їхні усмішки такі прекрасні,

Та в  моєму серці тільки ти.

Юнак 2

Є жінки, немов квіти весняні,

Що ширшавий пробивають сніг,

Я стояв над ними в здивуванні,

Та тебе забути вже не міг.

Юнак 3

Є жінки, немов листки осінні,

 Що летять із вітром вдалину.

Я ходив за ними в отупінні,

Та кохав лише тебе одну.

Юнак 4

Раптом я збагнув, що ти, кохана, -

Не зоря, не квітка, не листок…

Ти для мене мила і жадана,

Надзвичайніша з усіх жінок.

Слово вчителя.

У глибинах чоловічого серці народилася світла поезія, спалахнув сильний вогонь любові… І запалила його Жінка… Єдина, неповторна, надзвичайна… Жінка, душа якої ніжний квітучий сад з медовим нектаром почуттів. І їй, Жінці, ми присвячуємо наш урок. Надзвичайній, незбагненній, неповторній Ліні Костенко. Свій талант, безмежні духовні щедроти, творчу і життєву снагу, в яких немає фальші, а все «любов’ю зміряне до дна», вона відкрила нам, як земля таїну своєї сповіді небесам. Зазирнімо у  бездонну поетичну криницю кохання поетеси, де кожен рядок напоєний гіркувато-солодким присмаком блаженства. Її творчість – це літопис сходження людського серця до вершин любові, це причастя душ, яке благословляє Всевишній.

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

(на екран проектується напис «Незбагненна таїна любові Ліни Костенко» і портрет поетеси у квітах)

Плакати довкола сцени:

Моя душа чекає дива…

Д. Павличко

Моя любове, я перед тобою,

Бери мене в свої блаженні сни.

Л. Костенко

Ти знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій жаль, свій біль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

І Франко

Як солодко тонути в отій повені,

Прийти й втомитись у твоїх очах…

Г. Костів-Гуска

Цілую усмішку твою,

Як дощ траву, як вітер листя…

Л. Костенко

Є в коханні і будні і свята.

В Симоненко

Які в тебе очі!

Розумні і добрі,

Вони – як джерела для мене в житті.

Д. Луценко

Коли ти зі мною –

здається багатою доля,

і так мені легко

іти по дорогах життя

Д. Луценко

IV. Театр поезії (лірична, мрійлива мелодія)

Муза кохання.

Як передать мені у слово

Оте щасливе почуття,

Що так зненацька і раптово

Ввірвалося в моє життя?

До крику – душу обпалило!

До крові – серце обпекло!

Подарувало мрії – крила,

До неба вкотре  піднесло!

Ще клапті сивого туману,

У клапті літнього тепла,

І те сумне високе небо –

Ще все до неї це прийде,

Й та стежина, що до нього

Її ніяк не доведе…

(на фоні читання вірша одна за одною підходять до осінніх дерев дівчата з яскравими довгими хустками на плечах і повертаються в різні боки, розвертається та, котра читає поезію; і знову всі відвертаються, опускаючи хустку чи заслоняючись нею)

(звучить мелодія з пісні «Цей дощ»

Освітлюється портрет Ліни Костенко)

Дівчина 1

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древні булави…

Моя любове, я перед тобою,

Бери мене в свої блаженні сни.

Дівчина 2

Ти пам’ятаєш я прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

Такі були у іволг голоси!

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби…

А по дашку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби…

Дівчина 3

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

           чи біля тебе полум’ям згорю.

           Дівчина 4:

           І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги,

Такої зоряної тиші

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Юнак 1

Душевна мука, любов і пристрасть, гнів і біль – все це овіяне серпанком таємничості, загадковості. А може, так і має бути? Може ще щось у душі мусить лишитися недочитаним, у повені кохання – недопитим, у щасливих днях закоханих – недоказаним…

(пісня «У сяйві бабиного літа» - відеозапис, відбувається дійство з калиною)

Юнак 2

Сумна мелодія осені викликає на сповідь перед коханням. Душа жінки – завжди таємнича і завжди як незагоєна рана, що ятрить навіть від найменшого дотику. Може, то сум осіннього багрянцю осипається холодом на жіноче серце?..

(Дівчата читці із заплетеними у коси осіннім листям)

Лірична мелодія, освічується осінній пейзаж

Дівчина 1

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь цей час,

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви»,

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи,

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю

Свій будень серця будемо творити.

Я вас люблю, о як я вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Дівчина 2.

В пустелях сизих вечорів,

В полях безмежних проти неба.

О, скільки слів

І скільки снів

Мені наснилося про тебе!

Не знаю хто ти, де живеш,

Кого милуєш і голубиш

Та знаю – ти чекаєш теж,

Тривожно згадуєш і любиш.

Нехай це – витвір самоти,

Осіння вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

Як морю сняться урагани.

Дівчина 3.

Цілую усмішку твою,

Як дощ траву, як вітер листя,

Ідеш…Задумано стою…

Усі шляхи мої зійшлися,

Усі дороги мої тут,

Усі стежки мої міліють…

А ти ідеш, на тебе ждуть –

Я ж зупиняти не посмію…

Ну що ж, іди, нехай щастить!

А я поплачу, посумую,

Я не люблю прощання мить,

Я тільки усмішку цілую.

Юнак

Щемний ліричний спогад… Історія кохання, туга, страждання. Але немає ненависті, звинувачень. Кохання уже перейшло свій апогей.

Та воно живе «тлінно». Пригасає, зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. І тільки тоді усвідомлюєш біль утрати  і самотності.

Згасає почуття у серцях закоханих. Але лірична героїня продовжує співати гімн Любові!

(Дівчина у білосніжному вбранні виходить у центр на підвищення).

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла.

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

 І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже різні і такі чужі…

Ця казка днів – вона була недовгою .

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе слово над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя!

(відео кліп «Білі заметілі не метіть любов»)

(танець  любові і розлуки)

Учитель

Кохання, як ніяке інше почуття, прагне випурхнути зі свого найпотаємнішого сховку. Тому так часто воно дає поштовх до творчості, самовираження скільки вже написано про кохання! Але ж народжуються все нові і нові шедеври.

Інтерактивна вправа «мозковий штурм.»

Чи не загрожує любовній ліриці самоповторення? Бо й справді є в літературі твори-близнюки…

       (відповіді учнів)

«Аукціон запитань» (до третьої групи)        

1. Назвіть імена поетес різних епох, які торкнулися вічної, невичерпної теми кохання.

2. Чи пам’ятаєте їх поетичні шедеври?

3. Літературна Тернопільщина теж народила жінок, що співали про облагороджуюче душу людини почуття. Назвіть їх.

Інтерактивна вправа «Метод Прес»

Доведіть, що любовні вірші Ліни Костенко можна в дечому вважати «близнюками» інтимної лірики Ганни Костів-Гуски.

(Поезії Г. Костів Гуски – незбагненні джерела краси. На перший погляд, у них про кохання не сказано жодного слова, воно ніби приховане за  дивною вуаллю, ніби невдоволене. А насправді кожне слово їх віршів промовляє про любов, навіть кричить, шаленіє.

В обох – мало слів про кохання, але є природа, яка то захмеліла від щастя, то сумує у тихій зажурі. Настрій природи – це стан душі ліричних героїнь. Любов для них – це завжди музика: інколи весняна, інколи осіння, але музика!)

(дівчата читають вірші Ганни Костів-Гуски і розвішують свої листочки на дерева; пейзажні відеозамальовки).

Дівчата

***

Ця любов – із подихом розлуки,

Із зойком перебитого крила.

Ця любов мені зв’язала руки,

За собою в безвість повела.

Ця любов – із подихом печалі.

Ця любов – мов кола по воді.

Краще б я її не зустрічала,

Краще б обійшла її тоді.

Вересневих днів не доточити,

Опадає листя у траву.

Як могла без нього я прожити?

Як тепер без нього проживу?

Засумую іще за тобою колись.

Ті пахучі меди так жагуче пились!

Ті квітневі сади так вже рясно цвіли,

А кохання вітри аж до неба несли

Засумую за тим, що було і нема,

Що співала мені в заметілях зима,

Що шептали мені вересневі дощі,

Що лишилось на самому денці душі…

Мої слова ще прилетять до тебе,

Яка б не розділяла далина.

Я так люблю це вересневе небо,

Цей тихий сон вечірнього вікна.

Зникають дні за даллю золотою.

Ми вже не ті. Чия у тім вина?

Я тільки хочу, щоб навік зі мною

Лишився сум вечірнього вікна.

Злітає листя, золоте й зелене.

Така печаль, що аж не видно дна…

Нехай тобі нагадує про мене

Цей тихий сум вечірнього вікна.

Все більше снів, позначених печаллю,

Все більше днів із смутком пополам.

Помалу я до осені причалюю,

Згубивши лік серпневим щедрим дням.

Хоч у душі це літо, як лелітка,

Проміниться, красується, живе.

Та вже жоржини обважніла квітка

Мене на квітнику до себе зве.

І хризантем сумна осіння пісня

Шукає нот, щоб знову зацвісти

І ця любов, така неждана й пізня,

І серце проситься, щоб прорости.

Навколо літечко, у небі повно просині,

Дністрове плесо, човен в два весла

Сідати і пливти собі до осені,

А тут, дивись: зустрілася весна.

V. Закріплення уроку

1. Творчий експеримент

Учні третьої групи зачитують завдання, які вони виконували упродовж уроку: звернення до любовної лірики Ліни Костенко або власний вірш про кохання.

До поезії Ліни Костенко

Лягаєш, Слово Ліни на папір,

Сумуєш про розлуку, про жалі,

Осіннім листом вкотре облітаєш,

Ти заспівай весняне їй «Кохаю!»

І пригадай, як за її вікном

Вишневим цвітом дихала любов…

Та ніжність не забудеться ніколи,

Допоки ти служитимеш їй, Слово!

Незакінчений танець

Осінь мереживом сліз

Ще голубить тепло своє останнє.

Я ж повертаю тобі всі омріяні сни мого кохання

Золотом сиплеться сум,

Стиха хлипає дощ в німім чиканні.

Ти повернись хоч на мить,

Хоч на мить зупинись, кохання.

Печально плаче танго саксофон ,

Любов десь в осінь заблукала,

Ти повернись ,кохання, у мій сон.

Ми не дотанцювали…

2. Слово вчителя.

Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не емансипантка ХХ віку. Вона немовби із минулого. До кожного звертається на Ви, як Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва. Для неї любов – явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство. А вічна молодість, як у сонетах Петрарки, Данте, Шекспіра, Лесі українки, Пушкіна; Це глибоке розуміння святості почуття.

Ліна Костенко – поет від Бога, людина, якій дано глибоко відчувати і тонко розуміти. Любов для неї за будь-яких обставин почуття світле.

Поезії Ліни Костенко цінні і як художньо довершене диво словесного мистецтва, і як твори, наділені здатністю ошляхетнювати людські почуття.

VІ. Домашнє завдання.

Поповнити рукописний збірничок власними поезіями про любов, зробити ідейно-художній аналіз вірша «Моя любове, я перед тобою»