Уроки Ліна Костенко

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться, -

У мене жодних претензій нема

До долі, моєї обраниці.

Ліна Костенко

Сходинками життя Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко – поет, філософ, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. Її дивовижно яскравий світ художнього слова вже кілька десятиліть лине як «голос народу». Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Її геній, незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й шістнадцятилітнє замовчування, був і залишається могутнім незламним деревом, олімпом сучасної поетичної

думки. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна, рідко спілкується з репортерами, ми майже не бачимо її на телеекрані.

Народилася видатна поетеса 19 березня 1930 року у містечку Ржищів на Київщині. Саме місто було свідком багатовікової боротьби народу за волю, пам’ятало повстання під проводом Павлюка, Острянині, Скидана, не раз споряджало своїх воїнів у походи Богдана Хмельницького. Можливо, ця аура старовини, якою був оповитий Ржищів, і навчила Ліну слухати «голос віків».

Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали доньці високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька – Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І.Бокий підкреслює: «Родинне виховання – воно було звичайним за житейськими мірками, але «на рівні вічних партитур»: як-не як, батько знав дванадцять мов, вільно почувався у всіх науках, і духовний досвід його та матері, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала й переплавляла в собі змалку».

На формування характеру й світогляду поетеси мали великий вплив і родинні легенди. Її життя – у її віршах, що проливають світло на все генеалогічне дерево, яскравими особистостями якого були цілі покоління предків.

Баба

Люблю легенди нашої родини,

Писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

Вони були веселі, як Хур рем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу,-

Тоді мовчали страшно і навік!

Дід

Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Возводив храми себто цілий вік

Він був чернець, з дияволом воїтель,

Печерник, Богоугодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий

Між Богом-чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах:

Він був святий. Він жив непогрішимо

Храмостроїтель Михаїл.

Мама

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п’ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

І мала мрію гарну і чудну.

Вона не чула зроду про Растреллі,

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі –

Щоб тільки небо, небо і зірки!

Коли Ліні виповнилося шість років, сім’я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив «чорний ворон» батька на цілих десять років. Потім була війна. Евакуація.

У шістнадцять років юна поетеса вже мала перші публікації. Була студентом Київського педінституту, Московського літературного інституту який закінчує з відзнакою. Починає посилену творчу роботу. Її літературну спадщину складають: збірки поезій «Проміння землі» , «Вітрила» , «Мандрівки серця» , «Над берегами вічної ріки» , «Неповторність» , «Сад нетанучих скульптур» ; книга італійською мовою «Інкрустації» ; романи у віршах «Маруся Чурай» та «Берестечко».

Надійною опорою для Ліни Костенко у страшні часи лихоліть завжди був її чоловік Василь Цвіркунов, який з 1962 до 1973 очолював кіностудію ім. О. Довженка. Саме в часи його керівництва й були створені епохальні фільми «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Камінний хрест» Л.Осики, «Криниця для спраглих» Ю.Ільєнка. Помисли матері підтримували і діти : син Василь – інженер – кібернетик і дочка Оксана Пахльовська – відома поетеса і літературознавець, що активно пропагує українську літературу за кордоном.

Ліна Костенко є лауреатом вітчизняних і зарубіжних літературних премій. Її роман «Маруся Чурай» відзначений Шевченківською премією, «Інкрустації» - премією ім. Франческо Петрарки. Вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно – мистецької премії ім. Олени Теліги.

Зі спогадів про долю Нескоренної

Оксана Пахльовська: «Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих каплатих руках розбив на уламки цілісний і чистий кристал української культури 60 – х. Власне відповісти на поставлене запитання – відповісти на питання: чому Ліну Костенко не друкували 16 років. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

Усі ці роки мама здавалась мені хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. « Я умирала серед вас, отут під небом України ». Це тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам’ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах.

Короткі і сумні спогади…Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. Ходжу навколо грядочки полуниць «Вікторія», заклавши руки за спину і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене підходять «вони», але я їм нічого не скажу. А мама у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням, їй крутять руки, вона б’є кулаками по «воронках»… Я жду її.

Сімдесяті… В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки й почне говорити в роки маминого мовчання, літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул «чуми». Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.

Я хочу прочитати одну з маминих поезій, в якій вона говорить сама за себе:

Я в людей не проситиму сили,

Я нічого в житті не просила,

Як не просять гранітні схили,

Щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

В кожне слово, почуте від мене,

В кожний погляд очей моїх сірих,

В кожну ласку рук не студених.

На Поліссі. 1978 рік. З дітьми Оксаною і Васильком

В’ячеслав Брюховецький: «У студентські роки однокурсник однокурсникові передавали переписані від руки поезії забороненого тоді автора – Ліни Костенко. Політичні наглядачі за літературою дуже боялися, щоб її слово не збурило людей. Ми б багато чого не досягнули і не вістояли у своїй душі, якби не знали, наперекір усьому, про існування десь там таємничої Ліни Костенко. За це я низько схиляюсь перед поетесою від імені свого і майбутнього поколінь, остаточне духовне становлення яких припало на безлико-сірі 70-ті роки».

Поезія - це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі...

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність

***

Осінній день березами почавсь

Різьбить  печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви»

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи,

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю

Свій будень серця будемо творити.

Я вас люблю! О як я Вас люблю!

***

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древні булави…

Моя любове, я перед тобою,

Бери мене в свої блаженні сни.

***

Ти пам’ятаєш я прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

Такі були у іволг голоси!

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби…

А по дашку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби…